Володимир Лис - Країна гіркої ніжності

«Це я, — раптом подумала Віта. — Я, яка вже належу йому. Кожній з цих волосинок».

Їй стало соромно, пашіли щоки, потекли цівки над грудьми (мої груденята, не раз казала собі Віта), під сорочкою, що зігрівала її тіло, але призначалася йому.

А потім Зіна нагадала про цю сорочку:

— Вона привезла тобі найдорожчий подарунок.

— Так, — сказав Едик. — Вона і є найдорожчим подарунком. Правда, мала?

— Ну, у мене тут…

Віта засоромлено ткнула в себе пальцем.

— Відвернись, — звеліла Зіна. — Хай дістане.

Він відвернувся, Віта стягла плаття, тоді сорочку. Але коли лишилася голою до пояса, побачила, що Едик все ж впівока дивиться на неї. Знову спалахнула, але… не розсердилася. Тільки зробилося душно-душно, ще душніше, ніж до цього. Як у Києві, коли від’їжджали. І пересохло враз у роті.

Поспішно стала натягати плаття. А коли натягла, побачила, що він притулив сорочку до обличчя, цілує її й жадібно вдихає запахи. Запах її тіла? Ой-ой-ой…

— Я прожив свою другу половину, — сказав, коли відірвався.

Потім Віта дістала томик Сосюри, почула стримане:

— Спасибі. Згодиться.

І тут Віта сказала, що пам’ятає його листи, що вивчила їх напам’ять.

— Справді? Можеш прочитати?

Віта взялася читати. Вона читала мовби чужим голосом, а в голосі росло здивування й дивними, ніжними, поетичними словами, й тим, що стало виростати з словами, за звуками, що почали ставати мелодією. Нечутною, але такою, що існувала. Уже існувала. Уже звучала. Враз Віта збагнула: слова і є мелодією. Те, що в словах чи за ними. Те, що в ній самій зараз.

— Ну ти даєш, мала, — почула вона. — Такий кайф. Ніби й не я писав.

Едик попросив розказати, як закінчила навчання. Віта розповіла. Сказала, що, повернувшись до Києва, поїде до подруги в село відпочивати.

— Он як? Ну, відпочивай, набирайся сили. Тобі ж школу кінчати.

— Телепню, — сказала Зіна. — Віта заради тебе вперше в житті обдурила маму. Цінуй.

— А я й ціную, — він посміхнувся. — Колись нагороджу. Дайте тільки вирватися звідси. Хай мала тільки дождеться. І все буде, як у кіно. До щастя на паровозі поїдемо.

Тут він спохопився:

— Ти що, Зін, не привезла? А то сухе їдло дерти горло начинає.

— Чого ж нє…

Зіна полізла під спідницю і дістала (знов спалахнули Вітині щоки) невеличкий бурдюк.

— Тут літра, — сказала. — Більше боялася.

Едик узяв бурдюк, витягнув ледве помітного корка, відпив.

— Клас. Мій любимий первачок на корені. Покайфуємо з корешами.

І до сестри:

— Та лахудра, Наташка, не знайшла? Чи відкупилася?

— Та, певне, відчула, як обмацувала. — Зіна бридливо скривилася. — Зразу натякнула. Я їй і дала четвертак.

— Сука, — різонув Едик. — У нас неї каптьорочною бл… називають. Мало не щоночі в бараку ночує, шваль. Навіть, як не чергує, й то приходить. Могла й десяткою обійтися.

— Ну так і сорочку ж защитала. Я сама призналася, щоб утішити.

У сусідній кімнаті, де, очевидно, теж проходило побачення й звідки чулися голоси, раптом вони переросли в крик — чоловічий, затим жіночий, удари. Явно кликали на допомогу. У коридорі загупали кроки, знову крик — виразніший — мабуть, відчинено двері.

— Сопляк, уб’ю, на…

І ще брудніша лайка. Голос:

— Иди, иди, счас свое получишь.

Потім глухий удар, зойк, жіночий крик навздогін.

— Наташка, мабуть, лупонула, — сказав Едик. — Да-ак, придурків тут хватає. До Костолома жінка вроді приїхала… Зірвався… Да ну його… Давайте про своє балакати. Кажи, мала.

— А що казати?

— Просто кажи. Щоб я чув твій голос. Щоб на рік вистачило.

Віта взялася розказувати, як змінюється їхній мікрорайон. Чим далі вони розмовляли, чим більше вдивлялася Віта в Едика, тим більше дивувалася. Вона боялася побачити зломленого і змарнілого, а він виглядав змужнілим, взагалі мовби новим, певним у собі, з гумором, таким, що начеб нічого не втратив, а навпаки — набув. Набув що? Чого? Упевненості, самовпевненості? Нахабності? Нахабності, що просвічується у всій поставі, а вона…

Віта відчувала, як її бентежить і тривожить цей чоловік, як росте її захват, захоплення ним. Навіщо? Чому? Чи розкаюється він?

І раптом подумала: «А то його справа, не моя. Не моя». Вона щось ніби скинула з пліч. З душі. Тривога стала начеб летючою, пташкою, що кудись полетіла й не вернеться. То вона знає напевне. Чи так хоче? Віта злякалася й намагалася прогнати цей новий страх.

«Страше, лети від хати», — почула чи згадала десь прочитане.

Наче полегшало і стало тепло, як ставало колись, коли пригорталася до мами Дази.