Володимир Лис - Країна гіркої ніжності

Вона відразу поїхала додому. До бабусі Дази. До тієї бабусі, яка знала, як жити і як вибирати. Знала невідомо яким чуттям.

«Я житиму йому на зло», — подумала Олеся, проганяючи якусь підступну думку. Думку-підступницю, що, з’явившись, зникла, тільки лишила дрібне торохтюче хихотіння.

А потім подумала: «Чому на зло? Він навіть мого зла не вартий. Така я, Олеся».

Проте біля їхнього будинку чекав на неї Костик-Люсик, якого вона останнім часом дуже рідко бачила. Обличчя його було світлішим, чистішим, ніж звикла бачити, зодягнутий в модну гарну куртку.

— Чекаю от, — сказав. — Салют, подруго. Щось у тебе кислятина в найкращу в нашому мікрорайоні мармизку в’їлася. Що сталося?

— Нічого, Костику, — відказала Олеся. — Нічого суттєвого. Як казав Карлсон, діло житейське. Хоча випити б не відмовилася. Не пригостиш?

— Тут таке діло. — Костик пом’явся, шаркнув ногою по асфальту. — Випив я вже своє. Свою формочку.

— Так рано?

— Ну, мо’, яку чарку ще перехилю. А щоб як раньше — то нє. Заміж я виходжу. Того й тебе жду.

— На весілля запросити? Чи ти голубим став, що заміж збираєшся?..

— Та шуток такий. Ну, хохмочка. А ти таки сьогодні не той…

— Той, той, Костику, — запевнила Олеся. — То коли весілля?

— Навесні, після Пасхи.

— Тоді рано запрошуєш.

— Я ще запрошу. Подякувати поки що хочу. Бо ж ти вроді як мене моїй нівєстє посватала.

— А хто вона? — У Олесі нарешті проклюнулася непідробна цікавість. — Щось я такого не пригадую.

— Як нє? — Костик і собі здивувався. — Так твоя ж подружка Ліля.

— Лілька?

Олеся вигукнула і подивилася на Костика. Лілька наречена, обраниця Костика-Люсика! Відпад! Чи, мо’, таки розігрує?

— Не віриш? Таки вона ж каже, що ти їй про мене розказала. Ще познайомити хотіла. Ну, вона мене й розискала. Туди-сюди, вечорок-другий — і запали одне на одного. Серйозно. Того й подякувати хочу. Хіба я міг подумати, що мене полюбить така класна дівка, як Ліля?

— Того я й опустилася з кращої дівчини Києва до…

Олеся не доказала. Спазм стис їй горло, перехопив дихання.

Ось і Лілька з Костиком поєдналися. Вона ж тоді, того вечора, після їхньої бійки за Ярослава, тільки й сказала, що добре було б Костика зустріти. Чи й не сказала, а подумала… Телепатія, поклик душі?

«Дідько б вас побрав», — подумала Олеся.

— Ну, ти не обижайся, — сказав Костик. — Я думав, на тебе запав, а оказалося — Ліля моя є на світі. Вона, того, з тобою помиритися хотіла б…

— Помиритися?

— Ну да… Не знає тикечки, як підійти.

— Ну ви й зарази, — сказала Олеся. — Па-па, щасливі зарази.

І, вже як рушила, обернулася:

— Скажи Лільці, хай дзвонить. Уже нема за що бити пику.

Біля дверей під’їзду подумала: «Ліпше б Ліля тоді виграла. Хоча він же сам їй сказав… Сказав… А що? Яка ж сволочна штука житуха… Чи просто ти в ній нічого не тямиш, Олесько?»

Коли бабуся Даза відчинила їй двері, Олеся припала до неї й раптом ревно заплакала, у весь голос.

Плакала і промовляла:

— Я люблю тебе, бабусю. Я тебе люблю ще більше, ніж маму. Я люблю тебе.

— Ну-ну, тихо, — сказала Даза. — Я тобі якраз чай з ромашкою заварила.

…Тепер у Луцьку Олеся відчула те, що раніше підозрювала. Ще в Києві, ще до тієї розмови у кав’ярні: вона вагітна.

«Вернуся в Київ — зроблю аборт, — подумала. — Хай навіть пізно — зроблю».

І злякалася. Вона немов бажає швидшої смерті мамі, думаючи про Київ. Ні-ні.

На другий день Олеся промовила, стискаючи слабку мамину руку:

— Знаєш, мамусю, я, здається, тобі подарую внука. Чи внучку.

— Справді?

— Так, мамо, — сказала Олеся.

Очі Віталії зволожилися. Вона слабко потисла руку Олесі. Погладила пальці.

— Так би хотілося побачити внучку. Так би хотілося…

— Побачиш, — пообіцяла Олеся.

Віталія повагалася, а тоді:

— І ще я так хочу, щоб ти з Ярославом була щасливою. Щасливіша, ніж я, ніж мама Даза.

— Ми будемо, — пообіцяла Олеся.

«Ми не будемо», — кричало всередині її.

Волав гучномовець. Вона пригасила його крик. Ярослав кілька днів телефонував їй. Присилав есемески. Благав. Потім стих. Раптово.

Вона не відповідала й не відповість.

— Я пройдуся, добре, мамо? — сказала.

— Добре. Тобі треба пройтися.

Олеся накинула куртку, вийшла надвір. Вийшла й тому, що страшенно нудило.

У неї буде дитина. Чужа дитина. Ні. Її. І вона зробить усе, щоб той, кого звали Ярославом, ніколи про цю дитину не дізнався.

Олеся стола біля під’їзду, гасила нудоту.

Подумала:

«Який сьогодні день? Який день… Хіба мені треба знати? І чому я забула? Забула?»