Володимир Лис - Країна гіркої ніжності

— Ви вже здогадалися, що тим юристом, який приїхав з провінції, був нам обом добре відомий Ярослав Довгань, — сказала Людмила Орловська. — Не стану приховувати, що він одразу мені сподобався. Високий, вродливий і, як виявилося при співбесіді, досить розумний і ерудований, як тепер молоді люди кажуть, січе в законах.

«Я переб’ю її, — подумала Олеся. — Треба її перебити».

Але не перебила. Її раптом оповило відчуття дивної загіпнотизованості. Наче пила не каву, а снодійне, що вже почало діяти. Діє повільно, але невблаганно. Чи ця жінка володіє гіпнозом? Вона мусить дослухати. Не пе-ре-би-ва-ти…

— Я не стану приховувати, що він відразу сподобався мені не тільки як ерудований юрист, а як може чоловік сподобатися жінці, — сказала пані Орловська.

— Он як?! — Олеся вимовила якомога саркастичніше. — Скільки вам, пробачте, що спитаю, років?

— Сорок шість, — спокійно сказала жінка, якій сподобався Ярослав. — А на той момент мені було сорок чотири.

— Ви заміжня?

— Так… І тоді була, і досі заміжня, — Людмила Орловська вперше ледь-ледь скривила вуста.

— То чого ви хочете? Розповісти, як закохалися в Ярослава і намагалися його спокусити? Як ловили останній шанс? — Олеся не стрималася — став вивітрюватися стан загіпнотизованості. — Ви хочете сказати, що намагалися спокусити чи й спокусили Ярослава? Що у вас був адюльтер?

Людмила Орловська надпила кави. Витерла губи серветкою. Глянула без неприязні чи злоби. Швидше співчутливо.

— Заспокойтеся, пані Олесю. Я ж просила вас не перебивати. Раз ми вже їдемо, то давайте доберемося до кінцевої зупинки, вийдемо й розійдемося.

— Добре, — сказала Олеся. — Але обливати Ярослава брудом я не дозволю.

Почула:

— Я й не буду обливати брудом. Розповім свою історію, як було. Тепер я з вами згодна, що в нас вийшов лише, як ви висловилися, адюльтер.

— Хочете сказати, що спали з ним?

— Давайте не поспішати, — запропонувала Людмила Орловська. — Ви ж вихована й інтелігентна дівчина.

Інтелігентна дівчина Олеся, яка вже подумки дала собі слово не перебивати й дослухати до кінця, почула таку історію… Спершу спілкування було суто діловим. Але вона, Орловська, незабаром помітила, що новий працівник ставиться до неї не лише як до начальниці. Якось він сказав, що Людмила Михайлівна для нього не просто вмілий, видатний керівник, не просто начальник, наставник, а як мати. Вона поморщилася, сухо щось відповіла, а потім іронічно подякувала. Він, вочевидь, усе зрозумів, бо з того часу змінив тон і тактику. Тепер при зустрічах — на нарадах, планерках, випадково в коридорі — кидав начеб сором’язливі, але значливі погляди. А в неї дедалі частіше виникала потреба порадитися саме з юрисконсультом Довганем. Викликати до себе в кабінет, а то й ніби ненароком зазирнути у відділ. Через півроку, навіть трохи менше, вона зробила його, саме зробила, а не призначила, начальником відділу.

— Попередник його, Віктор Іванович, був хорошим спеціалістом, — сказала Орловська. — Йому вже під сімдесят, але ще міг працювати. Та я випхала, так, випхала його на пенсію.

— О Господи, — не втрималася Олеся.

І почула від Людмили Орловської, що, так, вона не стане приховувати — сімейне життя не склалося, чоловік став випивати, робота, як він казав, могоричова, донька на той час вже навчалася за кордоном. І вона, яка вважала, що життя майже проминуло, й зосередилася тільки на кар’єрі, яка не любила, ненавиділа слова «коханець» і «коханка», бо щось у них для неї видавалося завжди принизливе і вульгарне, навіть брутальне, захопилася. Захопилася й закохалася. Спочатку були якісь ілюзії й щодо нової сім’ї, а потім вирішила: любитиме, кохатиме, доки зможе, доки він дозволить бути поруч. Цей час минув дуже швидко, надто швидко, набагато швидше, ніж вона очікувала.

— Спочатку я зрозуміла, що в нього є, окрім мене, інша жінка. — Іронія перемежовувалася з дивним спокоєм, неначе ця жінка прийняла транквілізатор і насолоджується його дією. — Ми лише один раз, так, один, зустрілися у мене вдома, бо я боялася, що… Так, — вона посміхнулася — якось так, мов насміхалася з самої себе, а може, й насміхалася, — банально боялася, що застане чоловік… Раз у подруги, ще наймали готель, а найчастіше — у його квартирі, тій, яку він орендував… І де, очевидно, бували й ви…

— Навіщо? — вирвалось у Олесі. — Навіщо ви кажете неправду…

«Це ж просто помста», — подумала вона.

— На жаль, це було правдою, — сказала Людмила Орловська. — Я не розповідатиму, як він вміло, я б сказала, справді елегантно залицявся, спокушував, переконував, що й він втратив голову, що поступово сміліє у стосунках зі мною… Це було б надто боляче для вас… Не розповідатиму, як виявила, що ви є — досвід, пан Випадок і ще жіноча інтуїція та вміло розставлені пастки, швидше пасточки для нього… Але раз ви не вірите… Я залишала вам «послання» — шпильку, волосся, «ненароком» забуту сережку, навіть, вибачте, трусики у шафочці, де зберігалися ваші речі й яку я відчинила, банально викравши ключ, доки він приймав душ… Бо він зачиняв її на ключ… Я зрозуміла, що він надто розумний… І вміє знищувати сліди… На той час я вже просто вела гру… Але було сподівання, що переграю — і вас, і його…