Володимир Лис - Країна гіркої ніжності

— Ах, на Майдані… Здається, я щось пригадую.

— Але ж мені сказали, що ви мене шукали. — Тепер голос Ярослава затремтів, наче свічка на вітрі.

— Сказали? Так, здається, я про вас у когось питала… Я приїхала в гості до мами… На новорічні свята…

— Я ж не знав номера вашого мобільника…

«То треба було спитати», — подумала Олеся, а в трубку:

— То що ви хочете?

— Зустрітися, — просто сказав. — Я, на щастя, мав номер вашої подруги, ну, тієї, з якою ви приходили на Майдан…

«Лілька, паскуда, і номер мобільника дала!» — мало не вигукнула Олеся.

Ярослав тим часом продовжував:

— Я мусив подзвонити до неї і взнати ваш номер.

Отже, Лілька зберегла її номер, не стерла, не викреслила з пам’яті. Чомусь тепло розлилося Олесиним тілом. Їй досі не байдуже ставлення Лільки?

— То де ми зустрінемось? — спитав Ярослав.

— А ви цього хочете? — Олеся лукавила й уже боялася свого лукавства.

— Дуже. Давайте зустрінемось біля «Майдану». Ми ж на Майдані познайомилися… Тільки в Києві… То чому б і в Луцьку там не зустрітися…

— На Театральному?

— Ні, в нас же є такий бар. Хоча, може, ви й не знаєте. Тоді — на Театральному. А звідси підемо до того, барного «Майдану». Треба ж відзначити, що ви знайшлися…

«Це я знайшлася?» — Олесі, проте, були приємними ці Ярославові слова. Отже, шукав. Але міг би й раніше подзвонити Лільці.

Вона ледве не проїхала свою зупинку. І, коли виходила, подумала: «Нічого не минуло. Ти таки втріскалася, подруго».

Що втріскалася, вляпалася по самі вуха, вушка, вушенята, Олеся переконалася, ледве побачила Ярослава надвечір на Театральному біля пам’ятника Лесі Українці. Легенько обійнялися, тернулися щокою об щоку. Усе як і належить. Але Олесина щока спалахнула маковим вогнем. Тілом розлилося блаженство — лише від доторку щоки? Ні, від запаху щоки. Чоловічого запаху. Від сяйва його очей. Від цієї постави — високий, худорлявий, але міцний хлопець, ні, чоловік у моднячій куртці. А втім, куртка могла бути якою завгодно. Навіть куфайкою. У ній був Він. Саме так, з великої літери. Він. Її. Тепер Олеся знала це напевне.

Вони пішли до того, іншого «Майдану». Бару. Чи бару-ресторану. Там пили вино з особливим смаком. Розмовляли, жартували, сміялися. Здавалося, вони знають одне одного тисячу літ. Потім слухали гру і спів якогось місцевого фольклорного гурту. І Олеся вперше танцювала на невеличкому п’ятачку з коханим (так, коханим) і тулилася до нього, як маленьке сліпе кошеня. Довірливо й ніжно. Ніжно й довірливо. Ще за столом він признався, що побоявся далі з нею спілкуватися — там, у Києві. Бо ж вона столична штучка (не ображайтеся, Олесю, я так думав), а він всього лиш якийсь там провінціал. І боявся, що вона подумає: клеїться до столичної панянки.

— Це я штучка? — Олеся всміхнулася збентежено. — Та я штукенція. — І засміялася. — Я — щука. Зубата. І вас з’їм.

— Я не проти, — сказав Ярослав.

— Навіть так…

Вони зустрічалися щодня. Цілий тиждень. До Різдва, на Різдво і після. Слухали колядки — в соборі, палаці культури. Після другого такого концерту Ярослав, трохи ніяковіючи, сказав, що хотів би запросити її до себе. Він винаймав у Луцьку однокімнатну квартиру, бо ж був сам з районного містечка.

— Гаразд, поглянемо, де ти живеш, — сказала Олеся. — Куди ти дівчат приводив.

— Я ще нікого туди не приводив, — сказав Ярослав трохи начеб сердито.

— Ой чи…

Але їй було приємно чути таке. І вона вже знала, що станеться цього вечора. І сталося те, що й мало статися. Олеся зосталася ночувати у Ярослава. Зателефонувала мамі й сказала, що лишається ночувати у шкільної подруги.

Вона не знала, що колись майже так само її мама казала своїй мамі, бабусі Дазі. Але мама Віталія, дозволяючи Олесі заночувати у подруги, раптом пригадала той свій київський дзвінок. З телефонної будки на засніженій вулиці. В обіймах Едуарда-Еміра.

Їй стало млосно. Вона сама лишилася у квартирі. Андрій іще перебував у лікарні. Мама Даза мала вже вернутися, але ще не вернулася. Тільки теж подзвонила й ошелешила, що зараз не в тому селі, а у Львові.

— У Львові? — Віталія не на жарт стривожилася. — Як ти там опинилася?

— Вернуся — розповім, — сказала мама Даза. — Не бійся, я не розвалюся. Я попросила кредит у дядька, якого, здається, звуть Часом. І не заблукала. І в мене ще нема хвороби Альцгеймера.

— Мамо, ну що ти… Але Львів…

Справді, чого там опинилася мама?

Може, вона поїхала шукати батька її, Віталії? Пригадала загадкові слова мами Дази про те, що її батько був чудовою людиною… Що доля його невідома… Чому невідома? У мами було драматичне кохання? Мама казала, він кохав іншу. Вона прощала, не мала зла. Приреченість? Жертовність? Готовність віддати долю на заклання? Але ж усе це так не схоже на маму Дазу…