Володимир Лис - Країна гіркої ніжності

— Невже ж Марина лишила?

Так Даза дізналася, що ту загиблу жінку з лісу звали Мариною.

— Зара приведу годувальницю, — сказала Мокрина.

Ту ж версію — вранці вона почула дитячий плач за дверима, а коли вийшла, то побачила біля порога згорток з дитиною — Даза повторила й голові лучинецького колгоспу, якому повідомила про знахідку, й лікареві райцентрівської лікарні, куди забрали знайду. І спершу міліціонерові, а потім оперуповноваженому (тому самому, що приїжджав до неї) райвідділу держбезпеки. Її допитували ретельно, ставили несподівані провокаційні запитання, але медсестра Любов Лук’янченко вперто стояла на своєму й жодного разу не обмовилася. Усе так і було. Почула плач, вийшла і побачила дитину. Як потім дізналася, допитувалися і в селі. Ніхто нічого не знав. Зате Даза на той час знала вже інше: в Лучинцях більшість жителів симпатизують повстанцям, або, як тут казали, бульбашам, українській партизанці. Кілька хлопців з Лучинців досі знаходилися в лісі, до десятка сімей з невеликого села вивезені до Сибіру.

Зрештою їй дали спокій, тільки й того, що підписала кілька протоколів з приписом: «З моїх слів записано вірно». Вірно все записали, що відповіла. Тільки й усього, казала собі Даза. Вона боролася за себе й ту дівчинку. А дівчинку, як вона довідалася, відвезли до обласного центру, в будинок дитини.

Ще кілька разів навідувалася Олеся і на майдан Театральний, і в штаб місцевої помаранчевої команди. Про Ярослава Довганя ніхто нічого не знав. Цей хлопець був наче невидимкою, яка з’явилася нізвідки і розтала в повітрі.

«Що ж, не судилося, — вирішила Олеся. — Моя спроба й так була принизливою. Треба вертатися до Києва».

Вона ще побувала в лікарні, провідала дядька Андрія, котрий страшенно зрадів і жартував, чи не збирається вона виходити заміж.

— Я за тим і приїхала. — Олеся усміхнулася, та усмішка її відразу кудись полетіла.

Познайомилась і з сусідом Андрія Степановича по палаті — Тарасом. Їй майже відразу стало зрозуміло, що хлопець на неї «запав», це було звично й банально, але Тарас не справив на неї жодного враження. Про таких вона казала: простий як дошка. Або ще грубіше — прямий, мов телеграфний стовп. Був простішим ще за Костика-Льолика.

Олеся вирішила було вертатися після цих відвідин до Києва, та бабуся Даза сказала, що збирається до того села, де колись працювала, починала працювати, коли медучилище закінчила. Олеся запропонувала поїхати вдвох. Бабуся зирнула на неї якось дивно — насторожено і начеб неприязно чи й підозріло — й відповіла, що мусить поїхати сама. Там вона, бачте, має з деким зустрітися зі своєї молодості.

«Ну й нехай, ну і їдь собі», — сердито подумала Олеся, та все ж вирішила почекати, хоча б із чемності, бабусиного повернення.

Молодість бабусі загубилася десь в епосі динозаврів. Була нереальною, як і час, коли люди могли обходитися без комп’ютерів і сотових телефонів (хоча Олеся донедавна ще сама обходилася), час всіляких першотравневих і жовтневих демонстрацій та маївок.

Бабуся поїхала, Олеся провела її на автовокзал, дорогою назад вирішила здзвонитися ще з однією луцькою подругою — бо що ще робити, як не зустрічатися? І раптом дорогою, у маршрутці, озвався її сотовий — незнайомим і водночас знайомим, та ще й яким знайомим голосом.

— Доброго дня, Олесю. Пізнаєте?

— А хто це? — Олеся вдала незнайку-забудьку.

— Ярослав.

— Ярослав? Пробачте, який Ярослав? — Олеся наче й не шукала цього хлопця.

Приглушила серцебиття й наказала своєму голосові бути байдужим. Далеким. Чужим.

— Ми ж із вами познайомилися в Києві, на Майдані.

Його радісний було голос явно набув відтінків розчарування. Одразу потьмянів.

Олеся подумки показала йому язика. Голосові і його власникові. Озвався. Даремно вона його шукала. Да-рем-но. До-ре-мі…

Та маленький дідечко вже сів на її вухо й прошептав, що не даремно, ні, не даремно.

— Мені передавали, що ви мене шукали.

«Ах, уже передали», — подумала Олеся.

— Хто? Ми справді знайомі?

Бух, бух — десь стріляють гармати.

Не гармати — гахкає дурне серце.

Серце сьомого року.

Чого вона так хвилюється?

Сьомий рік дійсний у Києві. Чи він дійсний скрізь?

— Ви сходите? — питає її хтось.

Ага, сусід по маршрутці. Чи вона виходить… Куди?

— Ну, будь ласка.

Чоловік протикається мимо неї. Зачіплюється за її гострі коліна. Нарешті цей ведмідь лізе далі.

— Ми ж на Майдані зустрічалися, розмовляли, — повторює-нагадує Ярослав.