Світлана Талан - Повернутися дощем

— У мене в чобітках повно снігу, — сказала жінка, скинула їх і витрусила сніг. — Шкарпетки мокрі.

— Ти можеш застудитися, — занепокоївся Сергій, — зараз ми тобі вдягнемо сухенькі.

Він всадив жінку на ліжко, став навколішки поряд, сам зняв мокрі шкарпетки, надів сухі. Сергій подумав про те, як багато втратив у своєму житті. Він не знав, як приємно турбуватися про кохану жінку, йому не відомо, як це взувати власну дитину, збираючи її до дитсадка, застібати ґудзики на дитячій кофтинці, зав’язувати бантики на дівчачих кісках. Він сів на підлогу біля Богдани, поклав голову на її коліна. Її натруджені руки пахли зимовою свіжістю, і він цілував кожен її пальчик.

— Мені кортить побачити Настю, — прошепотів. — Чи захоче вона зі мною зустрітися?

— Нехай трохи оговтається від горя, — відповіла Богдана. — А в мене серце болить за Ніну. Як вона там? Як Володя?

— Я поговорю із Зауром і все тобі розповім.

— Як ти гадаєш, вона повернеться? Чи принаймні почне зі мною спілкуватися?

— Іноді, щоб навчити людину плавати, її кидають у воду. Тож нехай трохи поборсається, подумає, а потім зрозуміє, що рідніше і ближче від рідної матері нікого немає.

Богдана торкалася пальцями його волосся, і цей дотик Сергієві здавався найніжнішим.

— Така чарівна казкова ніч, — мовив він, — найкраща за все життя.

— Уже світає, часто з денним світлом мрії розвіюються, дива зникають, приходить реальність і нічні думки здаються дивними і фантастичними, — замислилась Богдана.

— Усе залежить від нас. Ми завжди будемо разом, збудуємо будинок, навесні зробимо доріжку для іпотерапії, будемо лікувати хворих діточок.

— Потрібно оформити дозволи.

— Я допоможу. Ти мені розповідала про буйволів. Хочеш заведемо?

— Хочу. Тоді ми зможемо варити сири і допомагати бійцям в зоні АТО. Але ж у тебе у Росії своя справа.

— Не біда. Там є кому займатися, — сказав Сергій і поцілував її руку. — Тепер найголовніша справа мого життя — це ти. Я кохаю тебе!

— І я тебе.

Напередодні Дня ЗСУ волонтери зібрали подарунки для бійців.

— Я поїду з тобою, — заявила Вадиму Настя.

— Ні, ти не поїдеш, — категорично заперечив чоловік.

— Але чому?!

— Навіщо зайвий раз ризикувати?

— Але ж цього разу до лінії розмежування ви не поїдете.

— Усе одно, — наполягав Вадим, — тобі краще залишитися вдома. Я навіть не знаю, чи буде вільне місце в бусі.

— Тоді ти лишаєшся, а я їду, — сказала Настя і вийшла з кімнати.

Вадим поміркував і вирішив не сперечатися з Настею, щоб зайвий раз не травмувати. Він бачив, що Настя повільно і з болем повертається до життя. Від матері вона приїхала зовсім іншою, і кожен маленький вогник, який час від часу спалахував у її погляді, він сприймав з трепетом і радістю. Вадим не дав остаточної згоди, але вже знав, що візьме Настю з собою. Зустріч з бійцями принесе їй нові враження і заповнить хоча б маленький куточок у спустошеній душі.

У день запланованої поїздки захворів водій мікроавтобуса, тож замість нього за кермо сів Вадим. Поруч нього знайшлося місце для Насті. Планувала поїхати Ольга, але в неї застудився син і вона залишилася вдома. Настя всю дорогу мовчала. Кілька разів Вадим намагався заговорити до неї, але вона була розгублена і замислена. Напевно, знову наринули спогади про минулу поїздку, і Вадим уже шкодував, що погодився взяти її з собою.

— Я почуваюся винною перед сином, — нарешті заговорила Настя. — Він брав відпустку, щоб побути зі мною, а я з ним навіть не поговорила.

— Він усе добре розуміє і не ображається, — поспішив заспокоїти Вадим.

— Геник вибрався з Іловайського котла, стільки часу провів у госпіталі після поранення, і все на самоті.

— Поруч були його побратими.

— Та він не відчував материнської підтримки.

— Ми ж не знали про це і не мали змоги його підтримати, — нагадав Вадим.

— Знаю. Але з того часу, як нас звільнили, я не приділила йому уваги. Що я за мати? Втратила доньку, збайдужіла до сина — саме так Геник думає про мене.

— Настя, не накручуй себе. Ніколи не пізно виправити помилку, — сказав він і додав: — Хоча яку помилку? Ні, Геник на тебе не ображається, це точно.

— Я ось їду до таких солдатів, як він. Не знаю, чим зможу їм допомогти? Хіба що підтримати морально. Може, саме зараз якась жінка підтримує мого сина. Знаю одне: не можна стояти осторонь, лаяти владу і чекати, коли скінчиться війна чи настануть у країні зміни на краще.

— Мені подобається хід твоїх думок, — зрадів Вадим. — І перемога залежить від кожного з нас. Не всі мусять їхати в зону АТО, але байдужих не має бути.