Світлана Талан - Повернутися дощем

— Вибач, чомусь не згадала про спиртне, — промовила Богдана винувато. — Оце так господиня! Чекала на гостя, а про випивку і не подумала.

— Це добрий французький коньяк, — сказав Сергій, наливаючи напій у чарки, які Богдана принесла і ретельно протерла рушничком. — Давай вип’ємо за нашу зустріч.

Жінка пригубила й одразу закусила шматочком хліба. Вона зробила це так швидко, що Сергій не встиг подати їй цукерку.

— Ну як? — спитав.

— Нічого не тямлю в таких напоях, — розвела руками Богдана. — Вибач, але я не помітила різниці між звичайним самогоном і французьким коньяком.

Жінка сказала це так щиро і кумедно, що Сергій не стримався і розсміявся.

— Дурень я, потрібно було купити добре солодке вино.

— А якби і його не оцінила? — посміхнулася Богдана. — Розкажи мені, як ти?

Сергій сам не помітив, як швидко пішла відверта розмова. Напевно, він давно не мав поруч такої людини, якій хотілося б відкрити душу. Він розповідав усе, що спадало на думку, що засіло у пам’яті чи здавалося знаковим у його житті, говорив чи не вперше те, що думав, не маючи побоювань, що його не зрозуміють чи неправильно витлумачать. А в душі за багато років стільки всього накопичилося, як тільки не розірвало на шмаття. Коли замовкав він, говорила Богдана. До цього часу ніхто не зазирав їй у душу і жодного разу не поспитався, що там було, коли виходила заміж за нелюба. Що відчувала молода жінка, яка, гнана страхом, лягала спати зі своїм далеким родичем? Чи коли завагітніла від чоловіка, якого зовсім не кохала? Хто знає, як боляче матері було бачити різне ставлення чоловіка до дівчаток? Але вона все витримала заради доньок, була доброю і дбайливою матір’ю і дружиною, не перечила чоловіку на знак подяки і сама закрила йому очі, коли помер. Одному Всевишньому відомо, як вимолювала спасіння Насті і просила вибачення за свої гріхи. А які ті гріхи? Нещасливе вимушене заміжжя чи є гріхом? Та вона вже за нього сповна заплатила. Чи що всі ці роки не забувала Сергія? Думала про нього навіть тоді, коли була заміжня? Якщо кохання — гріх, то вона велика грішниця.

За розмовами вони втратили лік часу. Богдана схаменулася, коли надворі вже стемніло.

— Господи! Бідні коні! — підхопилася з місця, поспіхом почала вдягатися.

— Зачекай! Я з тобою! — Сергій схопив куртку.

Йому здалося, що зараз за Богданою зачиняться не двері будинку, а двері її життя і він ніколи її не побачить. Хотілося бути поруч з нею, мимохідь спостерігати за плавними рухами, чути її голос. Вони разом завели коней у стайню, нагодували їх та напоїли, вийшли на подвір’я.

— Ось тут ми зведемо новий будинок, а старий переобладнаємо в будиночок для гостей, — сказав Сергій так, ніби все вже вирішено між ними.

— А місця вистачить? — спитала Богдана.

Вони почали жваво обговорювати, що, де і як краще збудувати. Здавалося, подружжя, яке прожило разом багато років, надумало довести до ладу свою садибу. Сергій запропонував піти в хату, щоб накидати ескізи нового будинку, і вони зсунули в один бік тарілки і на аркуші з учнівського зошита почали робити замальовки.

— А де буде кімната для Насті? — питала Богдана, низько схилившись над невеличким аркушем, який повинен був вмістити все їхнє майбутнє. — Де житиме Геник, коли приїде до нас? А якщо він одружиться і завітає з дружиною і дітьми?

Розпланувавши все, Богдана лягла, заплющила очі і сказала, що їй потрібно все це уявити. Сергій ліг поруч, і вони разом стиха продовжили мріяти.

— А садок? Де він буде? — Богдана підхопилася з ліжка. — Квітники мої де?

— Ходімо надвір подивимося, як краще спланувати, — запропонував Сергій.

Посеред ночі вони бігали подвір’ям, щось міряли кроками, прикидали що до чого і як спланувати, щоб дерева в садку не затуляли своїм гіллям гори та дуб, щоб з вікна було видно квітники та коней.

— Яке тут чисте повітря! — вдихнув Сергій. — Навіть не віриться, що таке може бути!

Він стомився і сів прямісінько в кучугуру. Сніг під його вагою провалився, і чоловік ледь не впав на спину. Богдана сипнула снігом йому в обличчя.

— А ось ти як! Ну тримайся! — скрикнув він і підвівся.

Богдана побігла, а Сергій їй навздогін пожбурив сніг і погнався за нею. Жінка, сміючись, схопила в жменю розсипчастий сніг і сипнула Сергію в лице. Вона тікала від нього, забувши про свій вік, про те, що по спині б’ють не важкі чорні коси, а прожиті роки. Коли Богдана падала в сніг, Сергій простягав їй долоню, і далі вони бігли, взявшись за руки, поки не спотикались і не валились на снігову ковдру. Богдана розчервонілася, хустка сповзла з голови, на обличчі — чарівна посмішка, від якої шаленіло серце Сергія. Стомлені і щасливі, вони повернулися до хати.