Рувім Фраєрман - Дикий собака Динго

Наче вихор поніс од Філька друга.

Він лишився на дереві сам. Геометрія, що лежала на колінах у- нього, впала в траву. Смугастий бурундук, найцікавіший з усіх, хто жив у цьому гаю під корінням даурської берези, підійшов до книги і зупинився. Передніми лапами він тримав горіха, якого тягнув до своєї нірки.

Філько сердито жбурнув у бурундука ножем. Гострий ніж встромився у землю перед самісінькою мордою звірка.

Бурундук упустив горіх і зник.

А Філько поволі сповз із дерева, підняв горіх, поклав його на долоню і зважив — горіх був повний. Хлопчик деякий час дивився на нього і думав про Таню, а потім вирішив, що все-таки кожний горіх треба розкусити, і розколов його.

Вночі місто спало. І хоча кожний звук, що лунає вдалині, здається вночі близьким, та не було чого слухати в німій тиші міста. Ніхто не ходив по його вулицях.

Тільки Таня продовжувала свою путь.

Одного разу вона вже йшла по цій дорозі в такий час. Але тоді поряд був Філько, він ніс на плечі її вудочки. Обоє трохи дрижали від холоду, бо була осінь і на світанку листя кружляло і наздоганяло вітер, не торкаючись землі. І зірки тоді горіли тільки на самісінькому обрії. А тепер вони не зникали з неба, дожидали зорі, щоб дружно покинути його.

І, поки зірки горіли в тиші, Таня йшла і йшла сама при їхньому світлі, прямуючи до лісистого мису.

Вона увійшла в ліс і вибрала для себе широку стежку, де було світліше, ніж під деревами. Довге коріння і тіні лежали на її шляху. Але їй не було страшно. Тільки вологе листя вільхи коли-не-коли трохи лякало її, торкаючись обличчя. Вона, замислившись, відхиляла його рукою.

Вона думала: що робити, якщо Коля скаже1 їй про любов? Що робити? Учора він прийшов до неї і попросив: «Приходь. Я прошу тебе, приходь заради мене. Адже я ще не бачив як слід світанку в лісі. Приходь».

І ось за мить вона прийде.

Що робити? Що взагалі робити, коли тобі освідчуються в коханні, а в тебе є мати, для якої ти єдина в житті, у якої немає нікого більше?

Таня трохи тремтіла, думаючи про це, і загорталася в лікарський халат, який потай узяла в матері.

А ліс манив усе далі, ведучи її своїми стежками до мису, де лежало величезне каміння.

Коля вибрав тут собі зручне місце. Він сидів і чекав, поглядаючи у напрямку лісу. А під зірками, що вже згасали, починав біліти пісок і, немов після дощу, блищали камінці.

Таня з'явилася перед Колею зненацька. Він не впізнав її в білому халаті і кинувся геть од неї. Таня покликала його. Він відгукнувся. Але ніяковість минула не відразу.

Час тягнувся поволі. Вони мовчки йшли назад до узлісся, де, неначе веретена, оповиті пряжею, стояли в диму гостроверхі ялики.

Вони вибрали модрину з широкими вітами і стали під нею.

— Навіщо ти наділа цей халат? — спитав Коля.

Таня відповіла:

— У мене тепер немає красивого плаття, що так подобалося тобі.

— Навіщо ти говориш про своє красиве плаття, я його зовсім не пам'ятаю. Я думаю тільки про тебе.

— Завжди? — спитала Таня.

— Завжди. Навіть тоді, коли я не бачу тебе. Ось що для мене дивно.

— Так, це дивно, — сказала вона.

Потім вони сіли під модриною і прислухалися, як тріщать над головою гілки. Це прокидались у своїх притулках птахи. Над вершиною найближчої ялини замахала крилами горішанка і полетіла кудись, лишивши за собою в темному повітрі невиразний слід.

— Це дуже дивно, — повторила Таня, стежачи за її льотом. — Ось вона провела тут, серед гілок на ялині, довгу ніч. А тепер на світанку полетіла… Виходить, ти думатимеш про мене завжди, навіть тоді, коли мене тут не буде? Я скоро поїду.

Коля тихо скрикнув. Він не посоромився крикнути, почувши слова, які за мить перевернули всю його душу. А Таня з усіх сил намагалася стримувати свій голос.

— Хіба ти хочеш виїхати звідси? — спитав він.

— Так, я вже вирішила. Нехай батько лишається з тобою і з тіткою Надею — вона теж добра, він любить її. А я ніколи не покину мами. Нам треба виїхати звідси, я це знаю.

— Але чому, скажи мені? Хіба ти ненавидиш мене, як і досі?

— Ніколи не кажи мені про таке, — глухо промовила Таня. — Що зі мною було раніше, не знаю. Але я дуже боялася, коли ви до нас приїхали. Адже це мій батько, а не твій. І, можливо, тому я була несправедлива до тебе. Я ненавиділа і боялась. Але тепер я хочу, щоб ти був щасливий, Колю…

— Ні, ні! — закричав він, хвилюючись і перебиваючи її.— Я хочу, щоб і ти була щаслива, і твоя мати, і батько, і тітка Надя. Я хочу, щоб щасливі були всі. Хіба не можна так зробити?