Рувім Фраєрман - Дикий собака Динго

А дівчатко все било в барабан.

Коля зупинився біля дверей і почекав, поки підійшли інші.

— Ось вільна кімната, — сказав він, — ми можемо тут провести збори ланки.

Він одчинив двері і зайшов тихо перший, не роздивляючись по сторонах. Але й не дивлячись, він шукав Таню то в думках, то серцем, весь час думаючи про неї. І несподівано побачив її у кутку на товстому матраці, які підстеляють під ноги, коли стрибають у висоту.

Коля хотів покликати дівчинку, але промовчав. Він сів навпочіпки, щоб доторкнутися до її плеча, і не доторкнувся, бо вона міцно спала, і вії в неї були ще вологі, а обличчя уже просохло від сліз.

І Коля, обернувшись до товаришів, замахав руками. Всі зупинилися, дивлячись, як спить Таня.

— Нехай спить. Не чіпайте її ніхто, — прошепотіла Женя, бо серце в неї було не зле, хоча вона частіше, ніж інші, доводила Таню до сліз. — Невже ми на можемо провести ці збори без неї? — додала вона. — Адже Коля нам усе розповів, ми знаємо правду.

Олександра Іванівна трохи подумала. Вона подивилася в обличчя кожному і побачила, що це бажання було добрим. Вчителька приклала до рота руку. Вона мимоволі усміхалася.

— Звичайно, можемо, — промовила. — Я думаю, що Костя зі мною погодиться.

І Костя-вожатий, теж глянувши в обличчя кожному, побачив, що це було спільне бажання.

— Хоча я й за піонерську дисципліну, — сказав він, — але в цьому разі ми проведемо збори без Тані. Це спільне рішення. А якщо так, то ми можемо все.

Тоді Коля поманив до себе Філька і сказав йому:

— Якщо ми можемо все, то вийди звідси і шепни барабанщику, що я його зараз уб'ю.

Філько вийшов.

Він злегка вдарив дівчатко по спині. Але й від такого слабкого удару воно присіло, ноги в нього підігнулися. Воно перестало стукати.

— Людина спить, — сказав Філько, — а ти гуркочеш на весь світ. Невже в тебе немає совісті? Хоча б найменшої, яка у тебе могла б усе-таки бути відповідно до твого зросту?

І всі пішли, нечутно ступаючи один за одним. За ними йшло дівчатко з барабаном, піднявши палички вгору.

Діти не розбудили Таню. Вона прокинулася серед тиші і пішла сама. Рум'яне від заходу сонця повітря проводжало її до самого дому. Воно полегшило їй груди, голову, плечі, але на серці все ще було неспокійно.

Як вона скаже про все це матері, як зможе засмутити її?

Але вдома, крім старої няньки, дівчинка знову нікого не застала.

І Таня вперше розсердилася на свою матір.

Вона не попрохала у няні чаю, нічого не з'їла і, не роздягаючись і не роззуваючись, лягла в ліжко, хоч мати завжди вчила її охайності.

«Проте нехай, — вирішила Таня. — Що ж я зробила поганого і хто винен, що все так сталося, що немає в мене ані сестер, ані братів, що я самотньо чекаю тепер невідомої кари, що нянька стара і що вдома нема до кого мовити слова? Що я завжди, завжди сама? Хто в цьому винен — чи не мати? Адже батько чомусь покинув її. Чому?»

Таня довго лежала, не запалюючи світла, поки її погляд, спрямований у темряву, не втомився й повіки не згасили його.

Таня ніби й не дрімала, готова зразу підхопитися на материн голос або на звук її кроків.

Проте вона не почула їх.

Мати торсонула її за плече. Таня прокинулася. Світло вже горіло, але сон ще не покинув її, і серед неясних речей та почуттів, що оточували дівчинку у сні, вона побачила схилене над собою обличчя матері. Воно було теж неясне, на ньому відбилося хвилювання й незадоволення, неначе тінь вкрила його. Погляд її був нерухомий, і Тані раптом здалося, ніби мати підвела руку, щоб ударити її.

Вона скрикнула й сіла.

А мати тільки хмурилася.

— Чому ти спиш одягнена? — спитала вона. — Я ж просила тебе не робити цього. Роздягнись!

Та не про одяг думала мати — Таня бачила це…

— Вставай, — сказала мати, — і напийся чаю. Я тільки-но розмовляла у школі з директором. Мене викликали. Та вставай же, мені треба поговорити з тобою.

Таня не поворухнулася, не встала.

Дівчинка сиділа, вчепившися за край дерев'яного ліжка, і мати сіла поряд з нею на постіль.

Вона ледь доторкнулася до Тані. Але й у цьому легкому дотикові дівчинка відчула, що мати засмучена.

— Як же це так усе в тебе сталося? — спитала мати.

— Це неправда, — відповіла Таня. — Невже ти повірила?

І голос у неї був приглушений, ніби затуманений її довгим мовчанням.

Вона сьогодні не сказала і двох десятків слів.

— Я не повірила, і ніхто не повірив, крім Аристарха Аристарховича. Він навіть вимагав, щоб тебе виключили.