— Чому? — глухо спитала Таня.
— Він смішно про це говорив, — сказала мати. — «Через те, — казав він, — що ти засмічуєш дитячі кадри». Так, він дуже смішно про це казав, — повторила мати і всміхнулась.
А Таня лишалася серйозною.
Мати вела далі:
— Але в тебе багато друзів — цьому я рада, і Олександра Іванівна тобі друг, і директор у вас добра й розумна людина, хоча він дуже сердився на твого батька.
— Хіба й тато був там? — спитала злякано Таня.
— Був.
Мати прикрила очі, обличчя в неї за цей вечір ніби змарніло.
Не цей випадок з газетою засмучує мене, Таню, — тихо сказала вона, — але ти: ти ж нічого мені не розказуєш. Я про все довідуюся випадково: про Колю, про твою дивну поведінку й дивні бажання, за які діти називають тебе диким собакою динго. А вдома ти тепер завжди мовчиш. Невже ти боїшся мене, чи не поважаєш, чи не любиш? Скажи!
Таня хитнула головою. Їй важко було говорити.
— Я завжди сама, я завжди сама, — ледве чутно промовила вона. І додала ще тихіше: — Чому від нас пішов батько? Хто винний у цьому, скажи мені.
Тепер хвилину чи дві, а може й більше, мовчала мати.
І Таня ні разу не подивилася на неї: не наважувалася це зробити.
Але раптом вона почула рівний і спокійний голос матері. Жоден звук не дрижав на її губах.
— Таню, — сказала мати, — люди живуть разом, якщо люблять одне одного, а якщо не люблять, то вони не живуть разом — вони розлучаються. Людина вільна завжди. Це наш закон на вічні часи.
Тоді Таня наважилася подивитися на матір, спочатку обережно, знизу вгору, повернувши шию, як маленька пташка, котра, перш ніж злетіти з гілки, роздивляється, чи немає в небі небезпеки.
Мати сиділа нерухомо, високо підвівши голову. Але обличчя в неї виражало страждання, наче хтось катував її словами або залізом — однаково, але катував жахливо.
«Хто це зробив?» — подумала Таня з жалем, уважно вглядаючись у материне обличчя.
А з цього блідого обличчя на неї дивилися найчудовіші в світі очі — очі її матері, по вінця наповнені слізьми; вони блищали на зіницях, і під віями, і в куточках її темних повік.
— Чи не ліпше, Таню, нам кудись виїхати? — сказала мати.
Таня схопилася за груди.
— Мамо, — крикнула вона здивовано і з глибоким жалем, — ти й досі любиш його!
Вона обняла матір за голову, гарячою щокою притулилася до її волосся, обдаючи його своїм диханням.
Мамуню, не слухай мене, не слухай, рідна! Я вже нічого не розумію. Все крутиться переді мною.
І цієї хвилини привиділося Тані, що весь світ справді крутиться над її головою. Він здався їй дивним, мов незрозуміла куля, про яку співає в своїй пісні юний Максим:
Крутится, вертится шар голубой, Крутится, вертится над головой…
Мов куля, крутився й навколишній світ— то матовий, неначе вечірній туман за вікном, то блакитний і блискучий, як рідна річка, освітлена вранці сонцем, як сад і поле, що їй снилися.
Крутится, вертится — хочет упасть…
— Мамо, не треба їхати звідси, — шепотіла Таня, плачучи разом з матір'ю.
Різна буває любов, — сказала дебела дівчинка Женя.
Вона сиділа з Танею у своїй кімнаті біля вікна, перед великим акваріумом.
Дівчатка вже не ворогували. Обидві дивилися крізь скло і воду на вулицю, там уже давно настала весна. Але вода і скло спотворювали її. Маленькі полонені рибки хвостами роздрібнювали величезне сонце, що вільно пливло мимо, і на тонких променях, як чарівні танцюристки на канатах, танцювали над парканом порошинки. Старий мідник кричав на перехресті, стукав по залізній рейці, і Тані здавалося, що це він разом із своїм залізом приніс на плечах у місто весну.
— А ти коли-небудь любила? — спитала Таня.
— Любила, — відповіла Женя, — тільки це було давно, ще в третьому класі.
— Але як ти про це довідалася?
— Дуже просто. Він, було, просить: «Женю, покажи мені задачу». А я знаю, що показувати не можна. «Не буду», — кажу собі. Але він скаже: «Женю, я більше не дражнитиму». Ну, й покажеш. Нічого не могла вдіяти зі своїм серцем. А тепер минуло. Побачила, що погано почала вчитися, й кинула. Вирішила — досить!
— Як же це ти зробила? — зацікавлено спитала Таня.
— Дуже просто! Перестала дивитися на нього. Не дивлюсь, не дивлюсь — і забуду.
Таня випросталася, але не перестала дивитися на скло і на воду, потім без усмішки, уважно глянула на подругу.
Всім серцем вона позаздрила її круглим щокам, її тверезій голові, повній таких надзвичайних думок, і зітхнула. Разом із зітханням у неї з грудей вирвався тихий свист.
Читать дальше