Анна Хома - Заметіль

Олена втупилась у це лезо.

(ВІН ЛЕДВЕ ВСТИГ ВІДСКОЧИТИ!)

Вона дивилась і дивилась, і нічого не могла второпати. Як не старалась.

(ЛЕДВЕ… ВСТИГ…)

— Він і його тітка — це зовсім інший рівень, це не наш з тобою рівень, Олено, — зазвучало звідкись згори, але лезо притягнуло всю її увагу. — Народжені повзати — літати не можуть. Я робив все, щоб довкола тебе обертались люди, які входять до духовної еліти нашої нації, а ці люди… Де ти з ним могла познайомитись? Ти мене чуєш, ей?

Її несильно потрясли за голову. І одразу ж втрутився інший голос, тільки віддалено схожий на голос хлопця, якого вона кохала.

— Не вплутуйте її.

— Не тобі мені вказувати.

— Не вплутуйте її. Вона тут ні до чого.

— Ти чуєш? Він від тебе відмовляється.

Рука гладила її по волоссю, і хотілось заплющити очі і уявити все це сном. Але сонце так гарно відбивалось від металу, застряглого в дереві, що вона…

(це ж яку силу треба прикласти..?)

відштовхнула від себе цю руку, цього чоловіка, це крісло,

(що ж це за вистава така, від якої так моторошно?)

вибігла в коридор, взула чоботи, накинула шубку, вхопила шалик і… повернула назад.

Тато легко, немов граючись, поплескував себе сокиркою по долоні і щось тлумачив її хлопцеві. Вона не чула, що саме, і її хлопець, здається, теж.

Він просто дивився поперед себе і усміхався. Невесело. Приречено.

(Я ЙОГО ВБ’Ю)

Вона ступила з коридору у кухню.

— Тато, якщо ти не віддаш мені…

— О, Олено, він зрозумів свою помилку і більше не буде тобі надокучати. Він просто не зможе цього більше зробити!

— … не віддаш мені цієї сокири…

— Хочеш, я відкрию тобі один його секрет? Дуже забавний секрет. Його сімейка, а в його сім’ї було крім нього ще четверо дітей, одного дня організовано зібралась і виїхала за кордон. До Америки, на пе-ем-же. Всі вони були бідні, аж чорні, татусь що заробляв, що не заробляв, і жили вони на гроші маминої сестри, старої діви. І от ця сестра, себто його тітка, раптом зажадала повернення боргу. Виявляється, вона акуратненько записувала, скільки одного дня позичила їм на хліб, а іншого на молоко. За багато років вийшов досить пухкенький списочок. Вони у відчаї, їм ледве вистачає на дорогу, а вона затялася: не віддасте гроші, піду на міліцію. Але серце — не камінь, за якийсь час вона змилостивилася, і сказала, що спише їм борг. Вгадай, в обмін на що?

— …якщо ти негайно не віддаш її мені…

— Ніколи не вгадаєш. На найменшого їхнього синочка. Вона ніби купувала його в них. За досить кругленьку суму. Йому було тільки шість років, і йому ще можна було навішати лапші на вуха. І вони погодились. Уявляєш? Хіба не смішно? О, а ти, друже, теж цього не знав, — повернувся він до Богдана.

Олена ще не бачила, щоб хтось так різко зблід.

— …я викличу міліцію. Тато, я серйозно.

— Ти хочеш донести на рідного батька? І що ти їм скажеш? Що я тримаю вдома сокирку для розрубки м’яса? Так усі тримають. А його ніхто шукати не буде, я тобі гарантую. Ходи краще сюди. Ми так рідко з тобою буваєм разом…

Він простягнув до неї вільну руку, і вона підійшла… і навіть забула про сокирку, заскочена однією цікавою думкою.

— Звідки ти його знаєш, тато? Звідки ти знаєш його тітку? Звідки ти знаєш історію його сім’ї?

Тато нахмурився.

— Звідки я його знаю? Кого?

— Тато, не роби з мене ідіотку. Коли мама почує про те, що тут…

Вона не докінчила. Він схопив її за волосся.

— Мама ні про що не почує, зрозуміла? Вона ні про що не буде знати, ясно?

Якась розгубленість була в його погляді, дитяча розгубленість, ніби його застали за крадіжкою забороненого варення з бабусиного креденсу. Це порівняння добряче розсмішило її,

(ейфорія після важкого чергування?)

і вона хотіла навіть запитати його, яке ж таке заборонене варення він крав, але раптом увімкнулось відчуття болі.

Він міцно тримав її за волосся і дивно було, що вона секунду тому нічого не відчувала.

— Тато! Відпусти!

— Мама… нічого… не буде… знати, — по словах повторив він їй і хотів ще щось додати, але не встиг.

Зелений шарф опинився в нього на шиї. Тато захрипів і розчіпив пальці, і вона відбігла до вікна, і посунула стіл так, щоб загородитись ним від них всіх.

— Припиніть! Що це сьогодні з вами?!

Тато намагався скинути шарф з шиї, але він охоплював її так міцно, що від напруги його склери покрилися червоною сіткою судин.