Анна Хома - Заметіль

— Тато!

— Я його вб’ю!

— Що?!

— Він ніщо! Він не гідний навіть порошинки на твоїх чоботях, подивись на нього! Але я його вб’ю! І він більше не буде тебе торкатись!

— Ми давно вже не діти! Відпусти його!

— Ти його зовсім не знаєш! Зараз я тобі покажу, з ким ти маєш справу, зараз. Сідай. Ану сідай на стілець.

— Залиш нас, тато, ми самі все вирішимо…

Тато відірвав Богдана від стіни і кинув на підлогу. А тоді вдарив її долонею по обличчі. Коротко. Несильно.

— Сідай, кому сказав.

Він ніколи її не бив. А такий трагедійно-патетичний вираз обличчя з’являвся у нього лише тоді, коли він декламував вірші своєї молодості.

— Тато?..

— Хочеш ще?

Вона сіла.

— Почекай, зараз ти побачиш, з ким зв’язалася! Одну хвилиночку…

Тато висунув одну шухляду, другу… вийняв сокирку для розробки м’яса, обійшов стілець, на якому вона сиділа, і приставив лезо їй до горла. Рука його дрібно-дрібно тремтіла.

— Ану, друже, в тій же шухляді є моток мотузки, витягни його і неси сюди.

Богдан… вона від здивування заклякла… дивився просто на них і не бачив їх. Його погляд блукав по їх обличчях, переходив на стіни, підлогу, меблі, ніде не затримуючись, нічого не помічаючи… Він лежав на лікті однієї руки, а другою ніби намацував позад себе якусь опору, а опори все не було.

— Друже… я чекаю…

Жоден м’яз на обличчі її хлопця не ворухнувся. Він підвівся, повільно, з натугою, ніби продираючись крізь липке павутиння. Знайшов моток і підійшов до них, тримаючи його на долоні.

— Що з тобою? — знову запитала вона його, і знову його погляд ковзнув мимо неї.

— Прив’яжи її. Ти знаєш, як це робиться, — сказав йому її тато.

Хлопець так само повільно опустився на підлогу біля її ніг і почав прив’язувати мотузку до ніжки стільця. Потім обвів мотузку довкола її ніг, один виток, другий…

— Що ти робиш?

…обмотав коліна, почав примотувати її до сидіння…

— Що ти робиш?

…дійшов до спинки стільця…

— ЩО ТИ РОБИШ?

Зупинився, щоб відмотати ще трохи мотузки, і…

(неначе з далекої далі, з найглибшої глибини потягнувся до неї його погляд)

…його зіниці розширились і завмерли.

Він розуміюче посміхнувся. Невесело посміхнувся. А тоді прошепотів одними губами:

— ВТІКАЙ…

— Та ти що, Богдане? Це ж мій тато, він не зробить мені кривди, він просто трохи розсердився. Батьки іноді сердяться, коли їх дочки дорослішають і починають зустрічатися з чужими чоловіками. Це природно.

Він кинув мотузку і взяв її руки у свої.

— ВТІКАЙ, БУДЬ ЛАСКА…

Він завжди був набагато вихованішим за неї. Вона частенько забувала зайвий раз вибачитись чи про щось попросити. Не вважала це аж так необхідним. Мама казала, що у неї татові замашки.

Визволившись з недов’язаних пут, Олена доторкнулась пальцями до його обличчя.

— Це все пафос, гра, як в театрі. Мій тато — людина творча, а ця сокирка… Невже ти повірив, що мій тато може заподіяти мені якусь кривду?

— Звісно, що не може! Своїй улюбленій донечці? — Тато поцілував її в тім’я і опустив сокирку. — Я просто наглядно продемонстрував тобі, з ким ти зв’язалася. Ти ж ніколи не слухаєш, коли тобі щось говорять. А тепер ти побачила, що цей твій… дружок — тюхтій, порожнє місце, повний нуль.

Тато вийшов з-за її спини, бадьорий, підтягнутий, розпашілий, і… вдарив її хлопця тупим кінцем сокирки. В груди.

Богдан відлетів до вікна, а тоді зігнувся навпіл, впершись долонями в підлогу, хапаючи ротом повітря…

— Він не здатен тебе захистити. Тепер ти це бачиш.

І вдарив його по спині. Богдан без звуку повалився на підлогу.

Олена заціпеніла. А тоді десь поруч зазвучав чийсь крик. І вона зрозуміла, що це її крик.

— Чому ви всі кричите, чому ви завжди кричите? Ти і мама. Треба взятися за ваше виховання. — Він притягнув її до себе за потилицю і притис обличчям до своєї сорочки. Крик захлинувся. — А тобі, ДРУЖЕ, я вже казав: не смій її торкатись. А ти що?

Але перед цим вона встигла помітити, як він замахнувся втретє, їй вдалося вивернути голову з лещат.

— Богдане!

Богдан здригнувся і підняв голову. Він неначе знову прокинувся… від її голосу. І почав підніматись, і встиг відскочити, коли сокирка вдарила в стіл. Гострим краєм.

Лезо глибоко увійшло в дерево.