Анна Хома - Заметіль

— Не бійтесь, ми впораємось з ним.

— Ви не знаєте, який він, коли розізлиться… Я теж собі цього не уявляла. Він так добре вмів прикидатись.

Сергій Романович ніколи не бачив її такою схвильованою. Вона постійно озиралась і, може від поганого освітлення, але була дуже блідою.

— Зараз ви поїдете до нас додому, Іра дуже зрадіє… — він взяв її за плечі, але вона обірвала його.

— Я вам дуже вдячна, але ні. Не зараз. Зараз мені треба вияснити одну дуже важливу річ. Ви машиною? Дуже добре. Підкиньте мене будь ласка до Стрийського парку, я назву вам адресу.

Адресу, яку всі тут присутні знали напам’ять…

— Завтра…

— Ні, до завтра задовго… Я мушу знати це ще сьогодні… Я і так занадто довго це відкладала…

— Якщо відкладете до ранку — нічого не станеться.

— Станеться. — Вона знову озирнулась і нетерпляче переступила з ноги на ногу. Усі кудись поспішали цього вечора. Ніби не буде інших вечорів у світі. — Я не впевнена, але він здатен на все.

— Вірю. Давайте я все залагоджу. А ви дасте собі трохи перепочинку. Ми викличемо таксі і воно довезе вас до мого дому, а я все потім докладно вам оповім…

— Я не можу чекати до ранку. — І вона рушила до авто.

— Завтра. А зараз їдьте до нас додому і заспокойтесь.

— Я не доживу до завтра. У Віри Олексіївни був племінник… я мушу довідатись, що вони з ним зробили… Він здатен на все…

Люди так мало розбираються в задачках, складених Богом.

— Я… я довідаюсь, Оленочко. Ви мені довіряєте?

— Не розумію, що ви тут робите, як ви мене знайшли?

— От бачите, нам треба буде сісти і поговорити.

— І розпити пляшчинку коньяку, — бовкнув Зеник. Щось задовго він мовчав останнім часом.

— Ну то що, домовились, Оленочко? Діма вже викликає вам таксі… Дімо?

— Що? ага, вже викликаю…

Діма звісно був радий старатися. Її краса давно звела з розуму всю чоловічу частину населення «Гармонії».

І в цей самий час, коли всі втратили пильність,

(а чоловіки мають схильність втрачати пильність в присутності таких дівчат)

відкрились дверцята автомобіля,

(майже беззвучно, але вона здригнулась)

і їхній арештант, порушивши наказ, вийшов з машини. Сергій Романович жестом зупинив Зеника. Звідси, з місця, де він стояв, було видно більше.

У блимаючому світлі ліхтаря з’явились юні сніжинки. Схожі на дрібненькі осколки криги, гостро виблискуючи на льоту, вони опускались на обличчя двох молодих людей і, мабуть, не хотіли танути, інакше чому ці обличчя так рясно виблискували кристаликами льоду в примарному світлі трохи божевільного вечора. Вітер набирав сили, і з кожною секундою сніжинки летіли все швидше і швидше, тепер вони вже сікли все, що потрапляло їм на шляху, і були колючими і недобрими, може, за те, що їх кидали з білого неба на чорну землю.

Народжувалась заметіль…

Таксі вирушило на виклик. Траса у цей час доби була вільна, таксі швидко проминуло старий парк, який спокійно і велично одягався у білі шати, звернуло у новий мікрорайон і на одній з вулиць освітило на мить фарами бомжа, який тупцював довкола смітників, кутаючись у пальто…

Двоє не рухались. Кожен продовжував стояти на своєму місці, мружачи очі, щоб розгледіти в напівтемряві того, хто стояв навпроти.

Таксі під’їде під ліхтар і зблисне фарами, мовляв, чи не на мене ви всі тут чекаєте.

Дівчина першою рушить уперед і зупиниться-завмре за півкроку до хлопця — і від вселенської тиші позакладає вуха.

Минуть дві чи три вічності — і він пройде свою половину кроку. Ніби прокинеться від глибокої сплячки.

— Коли я все згадала, я подумала, що тебе вбили… Бо якби ти був живий, ти б обов’язково мене відшукав… якби був живий…

Відповіддю їй буде невесела посмішка.

— Мене вбили…

— Я не вірю… Я більше ніколи тобі не повірю…

І вона торкнеться його плеча, і під її пальцями розтане сніг.

Молодий чоловік негайно спреться рукою на авто. Напевно, заглибоко вдихне, потривоживши пошкоджене ребро, бо не може ж така маленька рука звалити такого міцного чоловіка…

Мине ще одна вічність — і він притягне її до себе. І довго-довго не відпускатиме.

Заметіль щедро осипатиме їх першим снігом…

Два роки тому. Кінець світу.

Звідкілясь у кухні взявся її тато, і накинувшись, на її хлопця, з усього розмаху вгаратав його в стіну.

Вона закричала:

— Тато, що ти робиш?!

— Я не дозволю йому торкатися до тебе!

— Тато, не смій!

— Я стояв у коридорі і все чув! Я так довго чекав цього дня, так довго чекав, коли він втратить обережність і попадеться мені до рук!