Анна Хома - Заметіль

ВСТАВАЙ.

НАВІЩО?

…НЕ ЗНАЮ.

Сніг був настільки густий, що за ним не видно було неба. Якщо довго дивитись угору, то можна уявити, що ти летиш, швидко летиш крізь фантасмагоричний простір, що складається з завислих у невагомості білих кристалів, і треба летіти ще не одну вічність, щоб досягти мети.

Але ти вже давно забув, яка твоя мета.

ТРЕБА ЙТИ.

ТРЕБА ДІЙТИ ДО КІНЦЯ.

Це був не просто сніг, а зла кудлата завірюха. Вона підступно напала на світ, який ще вчора був сонячно-зеленолистий. Вона атакувала його зненацька — і світ зник, розчинився у її рвучкій, лютій несамовитості. Неначе щось трапилось у Космосі, щось, що порушило одвічну рівновагу сил. Неначе настав кінець світу.

Обважнілі повіки, не питаючи дозволу, закрили очі. Зручніше притулився до дерева, глибше засунув руки у кишені і… провалився у печеру, глибоку доісторичну печеру, де дитину прив’язували до стільця, а стілець ставили так, щоб він не падав, коли дитину будуть бити. І виходу з тої печери не видно було.

ВІДВ’ЯЖІТЬ…

Прокинувся. Спробував розплющити очі — не зміг. Спробував зняти з очей невидиму перепону — не зміг. Спробував закричати — не зміг. Тіло не слухалося, холод заморозив м’язи обличчя і висушив глотку.

Втратив відчуття часу. Серце билось, мов навіжене.

Чітко усвідомив, що якщо б не прокинувся зараз, то не прокинувся б вже ніколи.

Накотила паніка. Впав і поповз, колінами по снігу, допомагаючи собі руками. Пройшла прірва часу, поки зрозумів, що ні на міліметр не зрушив з місця.

ОПАНУЙ СЕБЕ!

Почав аналізувати ситуацію. Мороз не може бути сильним, просто він занадто довго тут сидить. Прислухався до себе. Кисті і стопи заніміли, усе тіло поколювали крижані голки. Доброго було мало, але кволе борсання в снігу призвело до того, що він знову почав тремтіти. Це означало, що він оживав.

Повернув голову і потерся обличчям до куртки. І ледве не закричав: в очі посипались кристалики льоду. Ті сльози, що весь день народжувались і вмирали глибоко всередині, не здатні добратися до очей, уночі знайшли шлях на поверхню і примерзли до вій.

Поморгав, оглядаючись довкола. Сніг заповнював собою простір, мов молоко — збан. Сніг був усюди: під ним, над ним, на ньому. Сніг ніби насміхався з нього: от бачиш, яким я буваю? Не тільки маленьким звірятком, яке можна сховати у долонях, а й велетенським звіром, що пожирає усе на своєму шляху. Тремти, людино.

І він тремтів. І пробував звестися на ноги. І не розумів, навіщо це йому здалося.

ТРЕБА Ж ХОЧ ЩОСЬ ДОБРЕ ЗРОБИТИ У ЖИТТІ…

Стрийський парк дивився на людину, яка вибралась усе-таки з його снігових обіймів, і не знав — радіти з цього чи тужити.

А людина сиділа на снігу біля огорожі обабіч траси і пробувала спинити проїжджаючі машини. Але в такий пізній час водії завбачливо не помічають людей, що тиняються поблизу парків і сидять просто на снігу.

Час йшов. Організм намагався зберегти залишки тепла, хоча сама людина про це зовсім не дбала. Він підтримував життєдіяльність систем органів попри те, що людина цього не хотіла. Але його ресурси не були безмежними.

Я БІЛЬШЕ НЕ МОЖУ ТУТ СИДІТИ…

ВІДВ’ЯЖІТЬ!!!

Богдан закусив губу.

Робити комусь масаж, коли у тебе поламане ребро, нелегко. Він пробував затримувати дихання, але все одно кожний його рух відгукувався гострим болем у грудях. Добре, що його сьогоднішні пацієнт не рухався. Добре, що це була лише дитина.

(Органічне ушкодження мозку. Ні, краще все-таки поламане ребро.)

Богдан на хвилю призупинився. До закінчення сеансу залишалось ні більше-ні менше — двадцять хвилин, а він ніяк не міг впоратися з головокружінням. У кімнаті то наставали сутінки, то знову прояснювалося. Можна було, звичайно, скоротити сеанс, але тоді те, що він робить, називатиметься як завгодно, тільки не масажем.

Внизу рипнули сходи. Це повернувся з роботи батько дитини, директор одного крутого оздоровчого центру, який міг за відповідну плату оздоровити всіх бажаючих. Усіх, окрім своїх дітей.

(Добре йому. Сидить собі в кабінеті, бавиться комп’ютером, відповідає на дзвінки…

Ні, не добре. Хай обереже небо йти його шляхом. Сніг на тому шляху ніколи не розтане.)

У тій самій кімнаті, але в іншому ліжечку лежала ще одна дитина. Богдан призупинився і спробував перемістити своє тіло так, щоб біль у грудях не був таким гострим. Ця дитина теж чекала своєї черги на загальний масаж. І в неї теж було вроджене ураження мозку.