Анна Хома - Заметіль

(Ніби бувають відповідні моменти для падіння.)

і обурено промовила:

— Ви навмисне замовили цю заметіль, щоб до вас було важче добратись?

Директор розсміявся.

— Якби я знав, що ви прийдете, я б домовився про сонце…

Він провів її до свого кабінету, всадив у зручне крісло і включив електрочайник. А тоді підійшов до акваріума і почав годувати… жабок?

Вона посміхнулась. Вперше за багато днів.

Чотири місяці після кінця світу.

Олена плакала. У неї нічого не виходило. Вкотре.

«Чіткі, фізіологічно вироблені рухи у суглобах зумовлюють плавність, гармонійність, синхронність і симетричність нормальної ходи,» — писали в одному мудрому підручнику.

Олена вчилася ходити на милицях і весь час, поки вчилася, думала, що обов’язково відшукає цей підручник і спалить.

Тепер вона вже знала, що обрала не найкращий спосіб померти. Обклеїти б усі стовпи закликами: «Самогубці! Ніколи не кидайтеся з вікон — в одному випадку із ста вас обов’язково врятують! Найефективніший спосіб вбити себе — ввести собі калій у вену. Попече, зате який ефект!»

— А що ви хотіли? — казав Нестор Остапович, радісно спостерігаючи за її невмілими спробами. Він взагалі останнім часом весь сяяв, коли бачив «хвору Мариняк». — Після таких переломів, та ще й ускладнених зміщенням, можна взагалі не встати на ноги. Це диво, що ви зможете пересуватись самостійно. Не скоро, але зможете.

— Не говоріть мені про дива. Той, хто за них відповідальний, міг би подумати, чи потрібні людям дива, за які треба платити так дорого.

— Цікавий вислів. Але ж ви, певно, бачили тих, хто ладен заплатити в сто раз більше за десяту частку такого дива.

— Тоді чому Він для них його не зробить?

— Диво на замовлення? Я б не відмовився від таких послуг.

Олена жбурнула милиці і важко опустилась на ліжко.

— Тоді чому я? Чому мені така честь?

— Може, ви теж когось колись врятуєте від неминучої смерті.

— А ви тоді що будете робити?

Лікар розсміявся, але враз спохмурнів.

— Що це за жінка, яка до вас приходить мало не щодня?

— Вона, здається, працює у вас у лікарні санітаркою, почула про мене і… думаю, у неї була якась особиста трагедія, може, навіть з дитиною, а що?

— Мені здається, що вона погано на вас впливає. У вас опускаються руки, з’являються якісь нездорові тенденції усе кинути і лежати та дивитися у вікно.

— Ви помиляєтесь. Вона просто піклується про мене, як про свою дитину. Що в цьому поганого?

— Опіка теж буває різною. Деколи нею можна задушити людину.

— Я впораюсь.

— Не сумніваюсь.

— Відколи це ви в мені не сумніваєтесь?

— Я ніколи не берусь за сумнівні випадки… — він потер перенісся під дужкою окулярів і продовжив уже серйозно: — Якщо б ви погодились на подальші операції… Можна було б домовитись з Мюнхенським реабілітаційним центром, у них чудові результати…

— Для чого це мені?

— Будете все життя кульгати.

— Он і психіатр каже, що травматичні спогади довго не даватимуть мені спокою. Дива теж мають свою побічну дію.

Лікар скинув окуляри і притиснув пальці до кутиків очей.

— Можна пошукати спонсорів серед приватних фірм або…

— Обов’язково пошукаю. Візьму газету з рекламними оголошеннями і з ранку до вечора буду шукати спонсорів.

— Ви впевнені, що у вас нема нікого, хто міг би… допомогти?

— Мені не потрібна нічия допомога!

— Отже, хтось є…

— Я ніяк не можу навчитися ходити на цих милицях. Що робити?

— Ходити на милицях. Іншого способу нема.

Сніг падав великими білими клаптями, ніби нагорі хтось витрушував з мішка мокру холодну вату. Сніг обліплював усе, що бачив на своєму шляху: дерева, лавки, огорожу, павільйони, і йому зовсім не заважало те, що сивий парк був занурений у темряву і у свої власні невеселі думки.

Він пам’ятав, як усе починалось, цей старий засніжений парк. Такою ж лютою зимою. Так само раптово і невмолимо.

Він ще тоді передчував, як усе закінчиться. І тому журився. Бо люди ніколи не слухаються порад старого, який так багато і так багатьох бачив на своєму віку.