Донна Тартт - Щиголь

— Вимоги? — запитав Енді. — Вона пише так, ніби ти просиш у неї десять мільйонів новенькими купюрами.

Я промовчав. Дивно, але найбільше мене стривожив малюнок на листівці. Він був схожий на ті, які ми бачимо на вертушках в аптеці, нічого незвичайного в них нема, а проте фотографія зів’ялої квітки — незалежно від того, наскільки майстерно вона виконана, — не здавалася такою, яку можна послати людині, в якої щойно померла мати.

— А я ж думав, вона дуже хвора. Чому тоді саме вона написала цього листа?

— Запитай мене про щось легше.

Я й сам здивувався, що рідний дід не визнав за потрібне написати мені бодай рядок і навіть не потурбувався поставити свій підпис під листівкою.

— Можливо, — похмуро сказав Енді, — твій дід занедужав на хворобу Альцгеймера, і вона тримає його ув’язненим у власному домі. Щоб їй дісталися його гроші. Таке часто буває з молодшими дружинами, щоб ти знав.

— Я не думаю, що він має багато грошей.

— Може, й ні, — сказав Енді, навмисне голосно прокашлявшись. — Але прагненням до влади також не слід нехтувати. «Виживає сильніший». Можливо, вона не хоче, щоб тебе включили до спадкоємців.

— Друже, — сказав батько Енді, несподівано визирнувши з-за «Financial Times». — Мені здається, ваша розмова стала не вельми продуктивною.

— Чесно кажучи, я не розумію, чому Тео не може залишитися в нас, — сказав Енді, озвучивши мою власну думку. — Я втішаюся його товариством, а в моїй кімнаті вистачає місця.

— Ми всі хотіли б, аби він із нами жив, — сказав містер Барбур зі щирістю не такою повною й переконливою, як мені хотілося б. — Але що подумає його родина? Наскільки мені відомо, викрадення дітей досі вважається злочином.

— Мені здається, тату, що тут зовсім інша ситуація, — сказав Енді своїм дратівливим, байдужим голосом.

Несподівано містер Барбур підвівся на ноги зі склянкою газованої води в руці. Через ліки, які він приймав, йому було заборонено пити спиртне.

— Тео, я забув тебе запитати. Ти вмієш ходити під вітрилами?

Мені знадобилася хвилина, аби я зрозумів, про що він мене питає.

— Ні.

— О, це погано. Енді чудово провів час у своєму яхт-клубі у штаті Мен торік, правда ж, сину?

Енді промовчав. Він не раз розповідав мені, що то були найгірші два тижні в його житті.

— А читати сигнальні морські прапори ти вмієш?

— Що читати? — перепитав я.

— У моєму кабінеті є чудова таблиця прапорів, яку я тобі покажу. Не роби такого обличчя, Енді. Для кожного хлопця це потрібне знання.

— Безперечно, воно потрібне, якщо він хоче керувати буксирами.

— Ці твої дотепні відповіді мені вкрай обридли, — сказав містер Барбур, хоч вигляд він мав швидше розгублений, ніж роздратований. — Крім того, — сказав він, звертаючись до мене, — ти здивуєшся, коли побачиш, як часто морські прапори застосовують у парадах, кінофільмах і, там, не знаю, на сцені.

Енді скривив обличчя.

— На сцені, — саркастично повторив він.

Містер Барбур обернувся до нього.

— Атож, на сцені. Тобі цей вираз здається кумедним?

— Радше помпезним.

— Боюсь, я не розумію, що ти знайшов у ньому помпезного. Безперечно, це те слово, яке застосувала б твоя прабабуся. (Дід містера Барбура був виключений зі світського товариства за те, що одружився з Ольгою Осґуд, маловідомою кіноакторкою.)

— Я про це й подумав.

— Але як ти хочеш, щоб я це називав?

— Я хотів би знати, тату, коли востаннє ти бачив, щоб морські прапори показували в будь-якій театральній виставі.

— «На півдні Тихого океану», — не замислюючись, відповів містер Барбур.

— А крім «На півдні Тихого океану»?

— Я залишаюся при своїй думці.

— Я сумніваюся, що ти й мати навіть бачили «На півдні Тихого океану».

— Заради Бога, Енді.

— Навіть якщо ви його там бачили. Один приклад не підтверджує твою думку.

— Я припиняю цю абсурдну розмову. Ходімо, Тео.

Після цього я доклав усіх зусиль, щоб стати ідеальним гостем: застеляв своє ліжко; ніколи не забував сказати «дякую» та «будь ласка» і робив усе, що хотіла б моя мати, аби я робив. На жаль, Барбури були не тією родиною, якій можна догодити, посидівши з малюками або помивши посуд. Крім жінки, яка приходила доглядати рослини, — невдячна праця, бо в помешканні було так мало світла, що рослини здебільшого помирали, — і помічниці місіс Барбур, головна робота якої, здавалося, була наводити порядок у шафах і переставляти колекції порцелянового посуду, вони мали неподалік від себе ще вісьмох людей, які працювали на них. (Коли я запитав у місіс Барбур, де стоїть пральна машина, вона подивилася на мене так, ніби я просив лугу та жиру, щоб зварити мило.)