Донна Тартт - Щиголь

— Ти повинен пам’ятати, — казав Дейв, психіатр, якого призначили для мене міські організації, — що про тебе дбатимуть у будь-якому разі. — Це був тридцятирічний чоловік у темному одязі й супермодних окулярах, і завжди здавалося, ніби він щойно прийшов із поетичної вечірки, яка відбувалася в підвалі якоїсь церкви. — Бо існує безліч людей, які піклуються про тебе й хочуть для тебе найкращого.

Я став підозріло ставитися до чужинців, які заводили розмови про те, що буде для мене краще, бо саме про це говорили соціальні працівники перед тим, як перейти до теми родини, яка могла б узяти мене на виховання.

— Але я не думаю, що пропозиція діда й бабусі така вже погана, — сказав я.

— Ти про яку саме пропозицію?

— Про ту, щоб оселити мене в готелі. Готель може бути цілком прийнятним місцем для проживання.

— Ти хочеш сказати, що жити у твоїх діда й бабусі тобі зовсім не хочеться? — запитав Дейв, відразу зрозумівши суть моєї думки.

— Ні!

Я ненавидів цю його манеру висловлювати за мене ті думки, які я хотів би приховати.

— Ну гаразд. Можливо, тоді ми сформулюємо твою думку якось інакше. — Він склав руки й замислився. — Чому ти волієш жити радше в готелі, ніж у діда й бабусі?

— Я так не сказав.

Він схилив голову набік.

— Ні, не сказав, але з того, як ти весь час згадуєш про «Голідей Інн», стверджуєш, що це для тебе прийнятний варіант, можна зрозуміти, чому саме ти віддаєш перевагу.

— Це здається мені набагато кращим, ніж бути відданим комусь на виховання.

— Справді так, — він нахилився ближче до мене, — але, будь ласка, послухай, що я скажу. Тобі лише тринадцять років. І ти щойно втратив людину, яка піклувалася про тебе. Жити просто зараз самому — це не вибір. Я хочу тобі сказати, це погано, що твоїм бабусі та діду доводиться нині долати проблеми зі здоров’ям, але я переконаний, і ти мені повір, ми знайдемо кращий вихід, коли твоя бабуся одужає.

Я не сказав нічого. Звичайно ж, він ніколи не зустрічав ані дідуся Декера, ані Дороті. І хоч я сам дуже часто з ними не зустрічався, головне, що я пам’ятав, була цілковита відсутність кревної спорідненості між нами та непроникна байдужість, із якою вони дивилися на мене, так наче я був випадковим хлопчаком, що заблукав до них із вулиці. Перспективу жити в них я не міг навіть уявити і сушив голову, намагаючись щось пригадати про свій останній візит до їхнього дому, — мої спогади були дуже бідними, бо ж я тоді мав сім або вісім років. На стінах у рамках висіли вишиті висловлювання, а ще мою увагу привернула якась штука на пластмасовій стільниці, в якій Дороті сушила продукти. У якусь мить, коли дідусь Декер загорлав, щоб я прибрав свої липкі брудні руки від його іграшкової залізниці, мій батько вийшов покурити (була зима) і не повернувся в дім. «О Господи», — сказала моя мати, коли ми вже сиділи в автомобілі (це вона наполягла, щоб я познайомився з родиною свого батька), і після цього ми сюди більше ніколи не приїздили.

Через кілька днів після пропозиції оселити мене в «Голідей Інн» на адресу Барбурів надійшла поштівка. (До речі: чи не міг я сподіватися на те, що Боб і Дороті, як вони підписалися, підіймуть телефонну слухавку й зателефонують мені? Або сядуть в автомобіль і приїдуть до Нью-Йорка, щоб побачитися зі мною? Але вони нічого такого не зробили — власне, я й не сподівався, що вони примчать до мене з криками співчуття, а проте було б приємно, якби вони здивували мене бодай невеличким, хоч і не характерним для них жестом приязні.)

Насправді поштівку написала Дороті («Боб», вочевидь її рукою, був утиснутий поруч із її власним підписом, уже коли лист був написаний). Цікаво, що конверт мав такий вигляд, ніби його тримали над парою і витягли з нього листа — місіс Барбур? соціальні служби? — хоч сам лист був незаперечно написаний Дороті, її твердим і нерівним європейським почерком, який ми бачили раз на рік на поштівках, надісланих нам на Різдво, почерк — як одного разу прокоментував мій батько, — яким можна було б написати рекламне меню в «Ла Ґулю» з переліком рибних страв дня. На поштівці був зображений обвислий тюльпан, а внизу — надрукований афоризм: «Ніщо у світі не має кінця».

Дороті, з тих небагатьох спогадів, які я зберіг про неї, не належала до людей, які марнують слова, і ця листівка не була винятком. Після короткого теплого вступу — оплакуємо трагічну втрату, думаємо про тебе в цей трагічний час — вона запропонувала послати мені автобусний квиток до Вудбрайра, штат Мериленд, водночас згадавши про те, що з огляду на стан здоров’я вони з дідусем Декером навряд чи зможуть «задовольнити всі вимоги» щодо мого утримання.