Донна Тартт - Щиголь

Я відчув неприємне дзижчання у вухах. Сидячи там під незворушним крижано-сірим поглядом місіс Барбур, я почувався так, ніби мені соромно за себе. Я так боявся думки про те, щоб оселитися в діда Декера й Дороті, що майже викинув їх зі своєї свідомості, але зовсім іншою річчю було довідатися, що вони не хочуть, аби я в них жив.

Іскра співчуття освітила її обличчя.

— Ти не переживай через це, — сказала вона. — І турбуватися тобі не варто. Ми домовилися, що ти залишишся в нас протягом кількох наступних тижнів, щоб, принаймні, закінчити твій навчальний рік у школі. Усі погоджуються на тому, що так буде найкраще. До речі, — сказала вона, нахиляючись ближче, — ти маєш чудовий перстень. Це родинна коштовність?

— Атож, — сказав я. З причин, які мені було важко пояснити, я став носити перстень старого майже всюди, куди йшов. Здебільшого я грався ним, коли він був у кишені мого піджака, але досить часто вдягав на середній палець і носив попри те, що він був завеликий й іноді зісковзував.

— Цікаво. Він належав родині твоєї матері чи батька?

— Матері, — сказав я після короткої паузи — мені не подобався той напрям, якого набула наша розмова.

— Можна мені подивитись на нього?

Я зняв перстень із пальця їй на долоню. Вона піднесла його до лампи.

— Чудовий камінь, — сказала вона. — Сердолік. А ця інталія? Греко-римська? Чи родинний клейнод?

— Так, клейнод. Я думаю.

Вона пильно оглянула міфологічного звіра з великими пазурами.

— Він схожий на грифона. Або на крилатого лева. — Вона напівобернулася до світла й зазирнула всередину персня. — А це гравіювання?

Мій розгублений вираз примусив її спохмурніти.

— Тільки не кажи мені, що ти його ніколи не помічав. Стривай-но.

Вона підвелася на ноги, підійшла до письмового столу, в якому було безліч шухлядок і комірок для паперів, і повернулася до мене зі збільшувальним склом.

— Це буде краще, ніж мої окуляри для читання, — сказала вона, підносячи лупу до очей. — Проте цей давній напис важко роздивитися. — Вона піднесла лупу ближче до персня, потім відвела її далі. — Блеквелл. Це що-небудь означає для тебе?

— Е…

Насправді це щось означало для мене, крім слова, але думка відлетіла геть і зникла, перш ніж матеріалізувалася цілком.

— Я бачу тут також грецькі літери. Дуже цікаво. — Вона поклала перстень знову мені в долоню. — Давня річ, — сказала вона. — Це видно з патини на камені й з того, як він зносився — ось тут, бачиш? Американці мали звичай купувати такі класичні інталії в Європі ще в часи Генрі Джеймса й вставляти їх у персні. На згадку про свою подорож за океан.

— Якщо я їм не потрібен, то куди мені їхати?

На мить місіс Барбур, здавалося, розгубилась. Майже відразу вона опанувала себе й сказала:

— На твоєму місці я не турбувалася б про це тепер. Для тебе, мабуть, справді краще залишитися в нас ще на короткий час до закінчення навчального року, ти хіба не згоден? І, — вона кивнула, — бережи цей перстень, дивись не загуби. Я бачу, як слабко він тримається на твоєму пальці. Ліпше ти зберігав би його в якомусь надійному місці, а не носив отак.

Але я й далі носив перстень. Власне, я знехтував її пораду зберігати його в надійному місці й носив його в кишені. Коли я брав його в руку, він здавався мені дуже важким; якщо я обхоплював його пальцями, золото нагрівалося від моєї руки, але вставлений у нього камінець залишався холодним. Його вага, його старовинна якість, його суміш урівноваженості й блиску в якийсь дивний спосіб заспокоювали мене. Якщо я зосереджував на ньому досить інтенсивну увагу, він мав дивну силу зупиняти мене в моєму нестабільному стані й відгороджувати від навколишнього світу, проте я не хотів думати, звідки прийшов до мене цей перстень.

Не хотів я також думати про своє майбутнє — бо хоч я не прагнув нового життя в сільському Мериленді, крижаної гостинності моїх діда й бабусі Декерів, я тепер серйозно непокоївся про те, що зі мною станеться. Усіх, здавалося, глибоко шокувала ідея оселити мене в готелі «Голідей Інн», запропонована дідусем Декером та Дороті, так ніби вони запропонували мені пожити в їхньому сараї на задньому подвір’ї, але мені вона здалася не такою й поганою. Мені завжди хотілося пожити в готелі, і хоч «Голідей Інн» не був готелем того типу, який я собі уявляв, безперечно, я пристосувався б у ньому жити: гамбургери, замовлювані в кімнату, платні телеканали, басейн улітку — що в цьому поганого?

Усі (соціальні працівники, психіатр Дейв, місіс Барбур) знову й знову запевняли мене в тому, що я не зможу жити сам-один у готелі на передмісті в Мериленді і що хай там як, а до цього ніколи не дійде, — вони, здавалося, не мали жодного уявлення про те, що їхні нібито заспокійливі слова в сотні разів підсилювали мою нервовість.