Донна Тартт - Щиголь

Навіть у нормальний день я іноді збивався з дороги в музеї (без мети блукаючи в галереях мистецтва Океанії, серед тотемів і човнів-довбанок), й іноді мені доводилося підходити до охоронця і питати, як знайти вихід. Галереї з живописом були особливо плутаними, бо в них часто змінювали експозицію; і, коли я біг через порожні зали, напівосвітлені моторошним світлом, мене охоплював дедалі більший страх. Я думав, що знаю дорогу до головних сходів, але незабаром по тому, як я вибіг із галерей спеціальних виставок, усе стало здаватися мені незнайомим, і, пробігши бездумно ще хвилину або дві через повороти, щодо яких я не був певен, я остаточно заблукав. Якимсь чином я проминув галерею італійських шедеврів (розіп’яті Христи й здивовані святі угодники, змії та вишикувані в бойовий стрій янголи) та опинився в галереї англійського мистецтва XVIII століття, це була та частина музею, де я рідко бував раніше й зовсім її не знав. Довгі, елегантні, добре освітлені кімнати тяглися переді мною, зали, схожі на лабіринт, якщо й були кимось населені, то лише привидами: лорди в перуках, холодні красуні Ґейнсборо, які зневажливо споглядали мій розпач. Я з люттю дивився на баронів, що висіли на стінах, бо вони не вказували дорогу до сходів або до будь-якого з головних коридорів, а приводили лише до галерей із такими, як і вони, баронами; і я мало не заплакав, коли раптом побачив малопомітні двері в стіні однієї з галерей.

Слід було подивитися двічі для того, щоб побачити ті двері; вони були пофарбовані в той самий колір, що й стіни галереї, то були двері того зразка, які за нормальних обставин залишаються зачиненими. Вони привабили мою увагу лише тому, що не були зачинені цілком — їхня ліва сторона не прилягала до стіни, чи тому, що вони не були надійно замкнені, чи тому, що замок не спрацював при вимкненій електриці. Я не знав, у чому була причина. А проте відчинити їх було дуже нелегко — вони були важкі, сталеві, і я мусив докласти всю свою силу. Несподівано — з пневматичним зітханням — вони розчинилися так раптово, що я спіткнувся й мало не впав.

Протиснувшись крізь них, я опинився в темному офісному коридорі під значно нижчою стелею. Аварійне світло було там значно слабшим, ніж у головній галереї, і мені знадобилося кілька хвилин, щоб очі звикли до нього.

Коридор, здавалося, тягнувся на милі. Я обережно просувався ним, зазираючи до офісів із відчиненими дверима. «Кемерон Ґайслер, реєстратор». «Міяко Фудзіта, помічник реєстратора». Шухляди були висунуті, а стільці відсунуті від столів. У дверях одного з офісів я побачив жіночий черевик на високому підборі, що лежав на боці.

Повітря запустіння було неймовірно моторошним. Мені здалося, що вдалині я почув сирени поліційних автомобілів, навіть звуки переговорів по раціях і гавкіт собак, але у вухах мені так дзвеніло після вибуху, що всі ті звуки мені могли вчуватися. Мене хвилювало дедалі більше, що я не бачив ані пожежників, ані копів, ані охоронців — одне слово, жодної живої душі.

Було не так уже темно для ліхтарика з брелоком у коридорах «тільки для персоналу», але моїм очам світла тут було замало. Я потрапив у місце, де був склад якихось документів. В офісах до самої стелі були ряди шухляд, металевих полиць із пластмасовими ящиками для пошти та картонними коробками. У вузькому коридорі я почувався затиснутим, здавленим, і мої кроки так гучно відлунювали, що раз або двічі я зупинявся й обертався подивитись, чи хтось за мною не женеться.

— Тут хтось є? — питав я невпевненим голосом, зазираючи до деяких кімнат, коли їх проминав.

Деякі з офісів були модерними й порожніми; інші — захаращеними й брудними, з неакуратно складеними купами паперів і книжок.

«Флоренс Клаунер, відділ музичних інструментів». «Моріс Орабі-Руссел, ісламське мистецтво». «Вітторія Ґабетті, текстиль». Я проминув глибоку темну кімнату з довгим столом, на якому були безладно складені клаптики тканин, наче шматочки картини-пазла. У глибині кімнати я побачив цілу купу металевих вішалок, із яких звисали пластикові торбини, схожих на вішалки біля службових ліфтів у «Бенделі» або «Берґдорфі».

Біля розгалуження у формі літери Т я подивився в один бік, потім у другий, не знаючи, куди мені звернути. Я вдихав запахи воску для натирання підлоги, скипидару і якихось хімікатів, гострий сморід диму. Офіси та майстерні тяглися до нескінченності в усіх напрямках: то була нескінченна геометрична мережа, не позначена якимись особливостями.