Донна Тартт - Щиголь

Я постукав кулаком у двері.

— Ви повинні повернутися назад до музею! — вигукнув я. — Там ще є живі люди…

— Є ще одна бомба! — загорлав санітар, не дивлячись на мене. — Ми повинні евакуюватися.

Перш ніж я встиг відповісти на це, велетенський коп налетів на мене, як шуліка: тупоголовий, схожий на бульдога суб’єкт із накачаними, наче у важкоатлета, м’язами. Він грубо схопив мене за передпліччя й почав штовхати на протилежний бік вулиці.

— Якого хера ти тут стовбичиш? — загорлав він, не слухаючи моїх протестів, і я марно намагався випручатися від нього.

— Сер, — жінка з закривавленим обличчям спробувала привернути до себе його увагу. — Я думаю, моя рука зламана.

— Відійди від будівлі! — гримнув він на неї, відкинувши її руку, а потім обернувся до мене: — Геть звідси, геть!

— Але ж…

Він так штовхнув мене обома руками, що я захитався й мало не впав.

— ВІДІЙДИ ВІД БУДІВЛІ! — загорлав він, піднявши руки й ляснувши плащем. — НЕГАЙНО!

Він навіть не дивився на мене. Його маленькі ведмежі очі дивилися поверх моєї голови вгору по вулиці, й вираз його обличчя вжахнув мене.

Я квапливо проштовхувався крізь натовп рятувальників до протилежного тротуару, якраз навпроти Сімдесят дев’ятої вулиці, шукаючи поглядом свою матір, хоч і не бачив її. Карет «швидкої допомоги» й медичних машин тут вистачало: карета «швидкої допомоги» «Бет Ізраель», лікарня «Ленокс-Гілл», Пресвітеріанська лікарня, Центр рятувальної медицини Кабріні. Закривавлений чоловік у діловому костюмі лежав на спині за декоративним тисовим живоплотом, на невеличкому обгородженому подвір’ї дому на П’ятій авеню. Було натягнуто жовту стрічку безпеки, яка вигиналася й ляскала на вітрі, але просяклі дощем копи та пожежники й хлопці в металевих шоломах підіймали її і прослизали під нею, ніби її там зовсім не було.

Усі погляди були спрямовані до верхнього міста, й лише згодом я довідався чому; на Вісімдесят четвертій вулиці (надто далеко, щоб я міг побачити) поліцейські в захисних костюмах «знешкоджували» бомбу, яка не вибухнула, поливаючи її з брандспойта. Намагаючись із кимось поговорити й з’ясувати, що відбувається, я спробував проштовхнутися до пожежної машини, але в натовпі металися копи, змахуючи руками, ляскаючи в долоні, відштовхуючи людей назад.

Я схопив пожежника за куртку — молодого хлопця, який жував гумку і мав дружній вигляд.

— У будинку ще є люди! — закричав я.

— Атож, ми знаємо, — відповів пожежник, не дивлячись на мене. — Але нам наказали забиратися звідти. Кажуть, через п’ять хвилин дозволять повернутися.

Поштовх у спину.

— Тікай, тікай! — почув я чийсь крик.

Грубий голос роздратовано відповів:

— Прибери свої руки від мене!

— НЕГАЙНО! Тікайте! Всі тікайте!

Хтось іще штовхнув мене в спину. Пожежники звісилися зі своїх драбин, дивлячись у напрямку Храму Дендура. Копи стояли плечем до плеча, не звертаючи уваги на дощ. Мене несло людським потоком повз них, і я бачив вирячені від жаху очі, бачив, як смикаються голови, чув, як ноги неусвідомлено відстукують зворотний відлік.

Коли я почув тріск знешкодженої бомби й хрипкий, як у футбольних уболівальників, крик, що долітав від П’ятої авеню, мене вже віднесло далеко в напрямку Медісон. Полісмени — дорожні полісмени — махали руками, наче вітряки, й відштовхували потік приголомшених людей назад.

— Ну ж бо, люди, рухайтеся, рухайтеся!

Вони проштовхувалися крізь натовп, плескаючи в долоні.

— Усі на схід! Усі на схід!

Один із копів, з еспаньйолкою та сережкою у вусі, схожий на професійного борця, простяг руку і штовхнув кур’єра в толстовці з капюшоном, який робив знімки на свій мобільний телефон, так сильно, що той налетів на мене й мало не збив мене з ніг.

— Обережніше! — закричав кур’єр високим і бридким голосом, і коп штовхнув його знову, цього разу з такою силою, що той упав на спину в грязюку.

— Ти що, хлопче, глухий? — заволав коп. — Воруши ногами!

— Не чіпай мене!

— А в морду не хочеш?

Між П’ятою авеню і Медісон коїлося справжнє божевілля. Угорі кружляли вертольоти, хтось намагався щось бубніти в мегафон. Хоч Сімдесят дев’ята вулиця була закрита для вуличного руху, вона була напхом напхана поліційними автомобілями, пожежними машинами, аварійними загорожами та юрбами галасливих, охоплених панікою мокрих людей. Деякі з них збіглися сюди з П’ятої авеню; деякі намагалися застосувати м’язи й пропхатися назад до музею. Багато людей тримали напоготові мобільні телефони й намагалися щось сфотографувати. Інші стояли нерухомо, роззявивши рот, дивлячись на тих, хто юрмився навколо них, споглядаючи чорний дим у дощовому небі над П’ятою авеню — ніби марсіяни спустилися на Землю.