Донна Тартт - Щиголь

— Біля парку, ти сказав?

— Ні, поблизу річки.

— Досить близько, мій любий. Безе та кав’яр. Як мені сподобалося це місто, коли я вперше його побачив! А проте воно вже не таке, яким було, чи не так? Мені не вистачає його жахливо, а тобі? Балконів і…

— Садів.

Я обернувся, щоб подивитися на нього. Знайомі пахощі, знайомі мелодії. Моїй спантеличеній свідомості стало здаватися, що він близький друг або член родини, про якого я забув, якийсь далекий родич моєї матері…

— О, твоя мати! Люба дівчинка, якої я більше не зустрічав, після того як вона прийшла до мене взяти свій перший урок гри на фортепіано. Вродливішої дівчинки я більше ніколи не бачив.

Як він довідався, що я подумав про неї? Я запитав його про це, але він уже спав. Очі в нього були заплющені, але його дихання було швидким і хрипким, так ніби він утікав від чогось.

Я також був у напівпритомному стані — у вухах дзвеніло, у роті відчував порожнисте гудіння та металевий присмак, як ото буває, коли приходиш до дантиста, — я міг би цілком провалитися в непритомність і залишатися там, якби він раптом не струснув мене за плече, так сильно, що я прокинувся, охоплений панікою. Він щось белькотів і смикав за свій указівний палець. Він зняв свій перстень, важкий золотий перстень із коштовним каменем, і намагався передати його мені.

— Облиште, мені він не потрібен, — сказав я, відсуваючись від нього вбік. — Навіщо ви це робите?

Але він утиснув перстень мені в руку. Його дихання булькотіло й було жахливим.

— Гобарт і Блеквелл, — сказав він голосом, який через силу видобував зі своїх нутрощів. — Подзвони в зелений дзвінок.

— У зелений дзвінок, — невпевненим голосом повторив я.

Він смикнув кілька разів головою, ніби контужений, губи йому тремтіли. Він не міг зосередити погляд на чомусь одному. Коли він ковзнув по мені, не бачачи мене, я затремтів.

— Скажи Гобі, щоб він пішов з крамниці, — прохрипів старий.

Не розуміючи його слів, я дивився, як із кутика його рота стікає кров. Він посмикав свою краватку, намагаючись послабити її.

— Зараз я допоможу вам, — сказав я, простягши руку, але він відштовхнув її.

— Нехай він закриє касу й негайно забирається звідти! — прохрипів він. — Його батько послав хлопців, щоб вони його віддубасили…

Він закотив очі; повіки йому тремтіли. Потім він ніби провалився в себе, сплющився так, наче все повітря з нього вийшло, з півхвилини він скидався на купу старого ганчір’я, але потім — так рвучко, що я відсахнувся, — його груди заскреготіли, мов ковальський міх, і він вихлюпнув із них струмінь крові, який забризкав мене. Доклавши неймовірних зусиль, він зіп’явся на лікоть і ще з півхвилини хекав, наче собака, його груди рвучко то здіймалися вгору, то падали вниз, погляд зосередився на тому, чого я не міг бачити, й протягом усього цього часу він стискав мою руку, і цей потиск міг би бути досить сильним, якби він мав шанси вийти зі свого стану.

— З вами все гаразд? — запитав я розпачливим голосом, близький до сліз. — Ви мене чуєте?

Поки він смикався й хапався за мою руку, наче риба, викинута з води, я підтримував його голову чи намагався підтримувати її, не знаючи як, боячись зробити йому боляче, бо протягом усього того часу він чіплявся за мою руку, ніби скотився на самий край даху високої будівлі й був готовий упасти вниз. Кожен його подих був окремим булькітливим зусиллям, важким каменем, який він підіймав над силу й знову та знову впускав додолу. У якусь мить він подивився на мене прямим поглядом, кров стікала йому з рота, він, здавалося, хотів щось сказати, але слова були тільки нерозбірливим бурмотінням, яке скочувалося йому з підборіддя.

Потім — на мою величезну полегкість — він став спокійнішим, тихішим, його тиск на мою руку ослаб, у мене було таке відчуття, ніби він лежить на спині на воді й відпливає кудись далеко від мене.

— Вам краще? — запитав я й обережно витер воду, що витікала йому з рота.

Його губи ожили, і я побачив, як вони ворушаться. І тоді, стоячи навколішки, як служник у повісті або романі, я витер кров йому з обличчя кольоровою хусточкою, яку витяг із його кишені. Коли він відпливав — невблаганно, долаючи градуси й широти, — у цілковитий спокій, я відхилився на підборах і пильно подивився на його спотворене обличчя.

— Як ви? — запитав я.

Одна його тонка, як папір, напіврозплющена повіка, помережана синіми венами, затремтіла й смикнулася.

— Якщо ви мене чуєте, стисніть мені руку.

Але його рука в моїй лежала розслаблена. Я сидів там і дивився на нього, не знаючи, що мені робити. Я давно вже мусив іти — моя мати цілком ясно дала мені це знати, — але я не бачив жодної стежки, якою міг би покинути те місце, де перебував, і, в якомусь розумінні, мені було важко уявити собі, що я можу перебувати деінде у світі — що існував інший світ, розташований поза цим. Мені здавалося, я ніколи не мав іншого життя.