— Пробач, — сказав я трохи запізно.
— Усе гаразд.
— Ні, знаєш, я…
— Послухай-но, — лагідна несфокусована усмішка, — ти не переймайся. Але скоро оголосять посадку на мій літак (насправді її мали оголосити не скоро). — Мені пора. Бережи себе, гаразд?
Бережи себе. Де, в біса, вона знайшла цього Еверетта? Можна тільки уявити, яким занудним вона вважала мене, якщо віддала перевагу переді мною цьому млявому слизняку. «Коли-небудь, коли у нас будуть діти…» Хоч він сказав це напівжартома, кров у мене захолола. Він саме й був таким невдахою, який тарабаниться всюди з торбиною підгузків та всілякого дитячого шмоття… Я дорікав собі за те, що не був наполегливішим із нею, хоч насправді куди вже далі без будь-яких заохочень із її боку. Уже й так я потрапив у досить принизливе становище: Гобі ставав дуже тактовним, коли випливало її ім’я, у його голосі відчувалася обережність і осторога. Проте моя туга за нею була наче погана застуда, яка триває роками, попри мою переконаність, що я можу позбутися її за одну мить. Навіть така корова, як місіс Фоґель, могла це бачити. І річ була не в тому, що Піппа мене заохочувала, — навпаки, якби я бодай трохи їй подобався, вона повернулася б до Нью-Йорка, а не залишилася б у Європі після школи; а проте з якоїсь дурної причини я не міг забути про те, як вона подивилася на мене того дня, коли я вперше прийшов до неї і сидів на її ліжку. Згадка про ту дитячу зустріч підтримувала мене роками, це було так, ніби, тужачи за своєю матір’ю, я пригорнувся до неї, немов поранене звірятко, а насправді це зі мною доля зіграла жарт, Піппа була накачана ліками, збита з пантелику через травму голови й готова обняти першого-ліпшого незнайомця, який би до неї підсів.
Свої «пігулкаси», як називав їх Джером, я зберігав у старій коробці з-під тютюну. На мармуровій стільниці дзеркала я розкришив свій давно прихований оксиконтин, розрівняв його на рівні смуги своєю карткою «Крістіз», потім скрутив у трубочку найжорсткішу банкноту з мого гаманця й нахилився над столом, пустивши сльози очікування; гримнув вибух, гіркий смак у задній частині горла, а тоді відчуття полегкості, і я впав на ліжко, коли солодкий поштовх ударив мене просто в серце: чиста втіха, болюча й осяйна, далека від бляшаного передзвону негараздів.
VII
Той вечір, коли я пішов вечеряти до Барбурів, був дощовий і вітряний, вітер дув із такою силою, що я ледве міг утримувати парасолю. На Шостій авеню не було таксі, пішоходи йшли в дощ із похиленими головами й піднятими плечима; на вологій, схожій на бункер платформі метро краплі монотонно капали з бетонної стелі.
Коли я вийшов із метро, Лексингтон-авеню була безлюдна, краплі танцювали і настовбурчувалися, мов голки їжака, на хідниках, рясний дощ, здавалося, увібрав у себе всі звуки на вулицях. Таксі проїздили повз, розбризкуючи навколо себе густі бризки води. За кілька будинків від станції я пірнув у крамничку, щоб купити квітів — три букети лілей, оскільки один був дуже тонким; у маленькій нагрітій крамничці їхні пахощі здалися мені бридкими, і, лише підійшовши до каси, я зрозумів, у чому річ: вони пахли так бридко, нудотно-солодко, як на заупокійній службі по моїй матері. Коли я знову вибіг на вулицю й побіг по залитому водою хіднику до Паркової авеню — хлюпаючи промоклими шкарпетками, відчуваючи на обличчі краплі холодного дощу, — я пожалкував, що купив ці квіти, й хотів уже був викинути їх у смітник, але краплі налітали на мене так різко, що я не міг примусити себе зупинитися бодай на мить і побіг далі.
Коли я зайшов у вестибюль — волосся прилипло до голови, а начебто непромокальний плащ перетворився на таку вологу ганчірку, мовби я щойно пірнув у ванну, — двері несподівано відчинив високий студент, у якому я через секунду-дві впізнав Тодді. Перш ніж я встиг перепросити за те, що з мене ллють потоки води, він міцно мене обійняв, поплескавши по спині.
— О Боже, — сказав він, ведучи мене до вітальні. — Дозволь мені взяти твоє пальто і квіти, мамі вони сподобаються. Це чудо — побачитися з тобою. Як давно ми востаннє бачилися? — Він був вищий і кремезніший, ніж Платт, із волоссям темнішим, ніж у Барбурів, такий собі русявий колір картонного відтінку, і з усмішкою, яка теж була не схожа на усмішку Барбурів, — енергійна й світла, без жодної іронії в ній.
— Справді, ми не бачилися дуже давно. — Його приязна зустріч, яка ніби натякала на давню близькість, якої між нами не існувало, примусила мене відчути себе ніяково. — Ти тепер, певно, навчаєшся в коледжі, так?
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу