Донна Тартт - Щиголь

Кожна мить їхнього візиту була для мене тортурами. Але якось я протримався. Та хоч я й намагався перебувати від них якнайдалі (я, звичайно, вмію майстерно вдавати, але бути чемним із ним мені було неймовірно важко; усе в ньому — його рожева шкіра, його нервовий сміх, волосся, яке стриміло крізь манжети його сорочки, — вселяло мені бажання накинутися на нього й повибивати його кінські англійські зуби; ото була б несподіванка, думав я, якби якийсь антиквар-очкарик відкрутив йому яйця й забрав їх у свою колекцію?). А проте хоч як я намагався, та не міг відірватися від Піппи, постійно крутився біля неї й ненавидів себе за це, таким болісно збудженим робила мене її присутність: її босі ступні, які я бачив під час сніданку, її голі ноги, її голос. Несподіваний зблиск її пахв, коли вона стягувала светр через голову. Агонія дотику її руки, коли вона брала мене за лікоть. «Привіт, мій любий! Привіт, рідний!» Вона тихо підкрадалася позад мене, затуляла мені очі долонями — сюрприз! Вона хотіла знати про мене все, все про те, що я роблю. Втискалася поруч мене на канапу королеви Анни — так що наші ноги торкались, о Боже! Що я читаю? Чи дозволю я їй зазирнути в мій айпод? Де я добув цей фантастичний годинник? Щоразу, коли вона мені всміхалася, Небо проникало мені в душу. А проте щоразу, коли я знаходив привід побути з нею на самоті, з’являвся він, туп, туп, туп, ідіотська усмішка, рука навколо її плечей усе руйнували. Розмова в сусідній кімнаті, вибух сміху. Про кого вони розмовляли, про мене? Він обіймав її руками за стан! Називав її Піпс! Єдиною приємною для мене хвилиною було, коли Попчик, який на старості почав дбати про неприступність своєї території, несподівано стрибнув і вкусив його за палець — «О Боже!» Гобі метнувся шукати спирт, Піппа розхвилювалась, Еверетт намагався зберегти спокій, але його опанував явний страх: собаки — це чудово! Я люблю їх! Але ми ніколи їх не мали, бо в мами була на них алергія. Він був «бідним родичем» (його фраза) її давньої шкільної подруги; мати-американка, численні діти, батько викладав якусь незрозумілу математичну чи то філософську ахінею в Кембриджі; як і вона, він вегетаріанець, можна сказати, майже веган; на мій жах з’ясувалося, що вони двоє винаймають одну квартиру! — і він, звичайно, спав із нею в одній кімнаті під час їхнього візиту, і так п’ять ночей; щоразу, коли він був там, я не спав, тремтячи від люті та смутку, з нашорошеними вухами дослухаючись до кожного шарудіння простирадл, кожного зітхання й кожного шепоту за сусідніми дверима.

А проте, махнувши на прощання рукою Гобі та Фоґелям — нехай вам щастить, — я похмуро відвернувся — чого я міг сподіватися? Мене розлючував, діймав до кісток її лагідний приязний тон, яким вона говорила зі мною про того «Еверетта», — «ні», чемно відповів я, коли вона запитала, чи я зустрічаюся з кимось, «не те щоб», хоч (і я цим похмуро, свідомо пишався) насправді я спав із двома різними дівчатами, жодна з яких не знала про другу. Одна з них мала бойфренда в іншому місті, а друга — нареченого, від якого стомилась, і коли лежала в ліжку зі мною, то блокувала його дзвінки. Обидві вродливі, а дівчина з рогатим нареченим була справжньою красунею — просто тобі копія юної Керол Ломбард [140] Керол Ломбард (1908–1942) — відома американська акторка. , але до жодної з них я нічого не почував. Вони лише замінювали мені Піппу.

Мої почуття мене дратували. Сидіти «з розбитим серцем» (перші дурні слова, які, на жаль, спали мені на думку) було дурістю, сльозливістю й гідною зневаги слабкістю — ой, пхе-пхе, вона тепер у Лондоні, вона має іншого, то випий склянку вина, трахни Керол Ломбард і забудь про неї. Але думка про неї наповнювала мене таким нестерпним болем, що я не міг забути про неї, як не забувають про болючий зуб. Я думав про неї мимовільно, безнадійно, розпачливо. Протягом років думка про неї була першою, коли я прокидався зі сну, і останньою, яка пропливала крізь мій мозок, коли я засинав, а протягом дня вона приходила до мене нав’язливо, безцеремонно, завжди як болісний шок: котра година тепер у Лондоні? Я завжди додавав і віднімав, прикидав різницю в часі, постійно ліз у телефон, щоб визначити час і погоду в Лондоні, — 10:12 вечора, 53 градуси за Фаренгейтом і легкі опади, — стоячи на розі Ґрінвіч і Сьомої авеню біля забитої дошками лікарні Святого Вінсента, прямуючи до центру, щоб зустрітися зі своїм дилером, я думав про Піппу: де вона тепер? Їде в таксі, обідає, випиває з людьми, яких я не знаю, спить у ліжку, якого я ніколи не бачив? Я розпачливо хотів побачити фотографії її квартири, аби додати такі потрібні деталі до моїх фантазій, але соромився їх попросити. З болем у душі я думав про її простирадла, які вони є, я уявляв їх темними, казенного кольору, пом’ятими й невипраними, як то буває в студентському гнізді, уявляв її щоку, бліду, в ластовинні, на тлі темно-червоної або яскраво-червоної наволочки, уявляв, як англійський дощ барабанить по шибках її вікон. Її фото, що висіли в коридорі за дверима моєї спальні, — багато різних Піпп у різному віці — були для мене щоденною мукою, завжди несподіваною, завжди новою; та хоч я й намагався відвертати погляд, проте завжди наче помилково дивився туди, де вона була, де сміялася з жарту когось іншого або всміхалася комусь, та не мені, завжди завдаючи мені свіжого болю, удару, що пронизував мені серце.