Донна Тартт - Щиголь

І найдивовижніше, що я знав: більшість людей бачили її не такою, якою бачив я, — здебільшого вона здавалася їм трохи чудною зі своєю калічною ходою та дивною рудуватою блідістю. Невідомо з якої химерної причини я завжди переконував себе, що я єдиний чоловік у світі, спроможний її оцінити, — що вона була б шокована, зворушена, а може, навіть подивилася б на себе іншими очима, якби знала, якою вродливою здається вона мені. Але цього не сталося. Розлючений на себе, я зосереджував увагу на її вадах, умисне роздивлявся фотографії, де вона була зображена не в найприємнішому віці й у менш вигідних ракурсах — довгий ніс, запалі щоки, її очі (попри їхній дивовижний колір) здавалися голими через надто світлі вії, — невиразна, як Гекльберрі Фінн. Але для мене всі ці її риси здавалися такими ніжними й особливими, що доводили до розпачу. Якби йшлося про красуню, я міг би втішити себе тим, що я їй далеко не рівня, але так хвилюватися, навіть визнаючи негарність предмета свого захвату, означало кохання сильніше, аніж фізичний потяг, якусь яму в душі, куди я провалився й міг там загрузнути на багато років.

Бо в найглибшій, найнепохитнішій частині мого «я» розум нічого не означав. Вона була тим загубленим царством, тією неушкодженою частиною мене, яку я втратив разом із матір’ю. Усе навколо неї було сніговою бурею зачарування, від старовинних валентинок та китайських вишиванок, які вона колекціонувала, до її маленьких запашних пляшечок від «Нілз Ярд Ремедіз»; для мене завжди було щось світле й магічне в далекій і невідомій частині її життя: Vaud Suisse, 23 rue de Tombouctou, Blenheim Crescent W11 2EE [141] Фрагменти адрес у Швейцарії, Парижі, Лондоні. , мебльовані кімнати в країнах, яких я ніколи не бачив. Не випадало сумніватися, що цей Еверетт («бідний як церковний щур» — його вислів) жив на її гроші, радше на гроші дядька Велті, стара Європа годувалася коштом юної Америки, як написав я у творі про Генрі Джеймса у своєму останньому шкільному семестрі.

Чи не виписати йому чек за умови, що він залишить її саму? Коли я перебував сам у крамниці холодними вечорами, що тяглися для мене нескінченно, ця думка не йшла мені з голови: п’ятдесят тисяч, якщо ти покинеш її негайно, сто тисяч, якщо пообіцяєш більш ніколи з нею не бачитися. Гроші справді були для нього проблемою; протягом свого візиту він весь час тривожно нишпорив у кишенях, постійно зупинявся біля банкомата, знімаючи по двадцять баксів, — о Боже!

Безнадійно. Та вона ніколи не означатиме для містера музичного бібліотекаря бодай половини того, що означає для мене. Ми належали одне одному; була в цьому якась омріяна правильність, незаперечна магія; думка про неї наповнювала кожен куточок мого розуму, освітлювала такі чудесні простори, про існування яких я навіть не підозрював, панорами, які існували лише в поєднанні з нею. Я знову й знову слухав її улюбленого Арво Пярта, щоб у такий спосіб бути з нею; і їй варто було лише згадати про щойно прочитану книжку, як я жадібно хапався за неї, щоб проникнути в її думки, так би мовити, перетворитися на телепата. Деякі речі, що проходили через крамницю, — піаніно «Плеєл», дивна маленька подряпана російська камея — здавалися мені очевидними символами того життя, яке ми по праву мали б прожити з нею. Я писав їй електронні послання на тридцять сторінок, які стирав, не відсилаючи, натомість дотримувався математичної формули, яку винайшов для того, щоб не виставляти себе надмірним йолопом: мій мейл мав бути на три рядки коротшим, ніж той, який вона надіслала мені, відсилати його слід було, почекавши на день довше від того, скільки я чекав на послання від неї. Іноді в ліжку, скочуючись у просякнуті зітханнями, наркотичні, еротичні мрії, я довго й відверто розмовляв із нею: ми з тобою нерозлучні, уявляв я, як ми кажемо одне одному, тримаючи долоню на щоці другого, нас ніколи ніхто не розлучить. Як маніяк, я зберігав пасмо її волосся кольору осіннього листя, яке дістав зі сміттєвого ящика після того, як вона трохи підстриглась у ванній, — і навіть привласнив її невипрану сорочку, просякнуту вегетаріанським потом, що пахнув сіном.

Але все це було безнадійно. Гірше, ніж безнадійно, — принизливо. Я завжди залишав двері своєї кімнати прочиненими, коли вона приїздила, мовляв, заходь, коли хочеш. Навіть те, як тягла вона свою ногу (наче русалонька, надто тендітна, щоб ходити по суходолу), зводило мене з розуму. Вона була золотою ниткою, потягнутою через усе, лінзою, яка збільшувала красу до такої міри, що весь світ перетворювався в стосунку до неї й тільки до неї. Я двічі намагався поцілувати її: одного разу п’яний у таксі; удруге в аеропорту, в розпачі думаючи про те, що я знову не бачитиму її кілька місяців (а може, й років, хто знає).