Донна Тартт - Щиголь

Батько заплющив очі, потім знову розплющив їх. Похитав головою.

— Слухай, — сказав він рішучим голосом, але ще важко відсапуючись. — Ти мені пробач.

Проте краєм свідомості я не відчув жалю в його голосі. Голос звучав так, ніби він досі прагнув вибити з мене все лайно.

— Але я присягаюся тобі, Тео. Ти лише довірся мені. Ти повинен зробити це для мене.

Усе було змазане перед моїми очима, і я підняв обидві руки, щоб поправити окуляри. Моє дихання було таким гучним, що створювало найбільший шум у кімнаті.

Мій батько, впершись руками в боки, підняв очі до стелі.

— Годі вже тобі, — сказав він. — Припини.

Я не сказав нічого. Ми стояли там ще одну довгу хвилину або дві. Поппер перестав гавкати й дивився на нас стривоженим поглядом, ніби намагався зрозуміти, що відбувається.

— Просто склалася така ситуація… розумієш? — Тепер він знову був практичний і розважливий. — Пробач мені, Тео, я присягаюся, що готовий просити в тебе пробачення, але я справді опинився у великій скруті, ми потребуємо цих грошей тепер, цієї ж таки хвилини, ми справді їх потребуємо.

Він намагався зустрітися зі мною очима; його погляд був щирий, розумний.

— Що це за мужик? — запитав я, дивлячись не на нього, а на стіну позаду його голови, мій голос звучав сухо й відсторонено.

— Адвокат твоєї матері. Скільки разів я повинен тобі це повторювати? — Він розтирав собі руку, наче ушкодив її, коли мене вдарив. — Ти зрозумій, Тео, я прошу в тебе пробачення, але я не поводився б так, якби це не було так важливо. Бо я справді опинився в безвихідному становищі. Це все тимчасово, ти ж розумієш, доки нам пощастить розкрутити наш бізнес. Бо весь наш задум може розвалитись отак, — він клацнув пальцями, — якщо я не зможу заплатити бодай кільком кредиторам. А потім я влаштую тебе в кращу школу. Можливо, навіть у приватну. Тобі це сподобається, хіба ні?

Захопившись свої базіканням, він уже набирав номер. Передав мені слухавку і — поки ніхто не відповів — перебіг на протилежний кінець кімнати й підняв слухавку суміжної лінії.

— Добрий день, — сказав я, звертаючись до жінки, яка мені відповіла, — е, пробачте мені, — мій голос був хрипкий і нерівний, я ще не міг цілком усвідомити, що відбувається. — Чи можу я поговорити з містером… містером…

Мій батько тицьнув пальцем у папір: Брейсґьордлом.

— З містером… еее… Брейсґьордлом, — голосно сказав я.

— І хто телефонує, як мені йому сказати?

І мій голос, і її лунали надто гучно, це пояснювалося тим, що батько підслуховував розмову по суміжній лінії.

— Теодор Декер.

— О так, — сказав чоловік на протилежній лінії, коли він підійшов і взяв слухавку. — Привіт, Теодоре! Як там у тебе справи?

— Непогано.

— Твій голос звучить так, ніби ти застудився. Тебе мучить нежить, так?

— Схоже, так, — невпевнено відповів я.

Батько в протилежному кінці кімнати беззвучно промовляв губами слово ларингіт.

— От лихо, — прозвучав голос із відлунням у слухавці, так гучно, що мені довелося відвести її від вуха. — Я ніколи не думав, що люди можуть застуджуватися під гарячим сонцем, де ти тепер. В усякому разі, я радий, що ти зателефонував, — мені досі не вдавалося сконтактувати з тобою безпосередньо. Я здогадуюся, що тобі досі нелегко. Але, думаю, ти почуваєшся краще, аніж тоді, коли ми зустрічалися з тобою востаннє.

Я промовчав. Хіба я зустрічався з цим чоловіком?

— То був тяжкий час, — сказав містер Брейсґьордл, правильно зрозумівши мою мовчанку.

Оксамитовий, плавний голос розбудив у мені якийсь спогад.

— Справді тяжкий, — сказав я.

— Заметіль пригадуєш?

— Пригадую.

Він з’явився через тиждень після смерті моєї матері: старий чоловік із цілком сивою головою — акуратно вдягнений, смугаста сорочка, краватка-метелик. Він і місіс Барбур, здавалося, знали одне одного, чи принаймні він її знав. Він сів навпроти мене в кріслі, найближчому до канапи, й багато говорив, усяку всячину, хоч моя пам’ять зберегла лише розповідь про те, як він познайомився з моєю матір’ю: густа заметіль, жодного таксі на видноті, та ось супроводжуване вихором білого снігу з-поза рогу Вісімдесят Четвертої вулиці з Парковою виїхало таксі з пасажиром. Вікно опустилося — моя мати (видовище дивовижної краси) сказала, що їде до Східної П’ятдесят Сьомої вулиці, чи йому по дорозі?

— Вона завжди згадувала ту заметіль, — сказав я. Мій батько, притискаючи слухавку до вуха, подивився на мене гострим поглядом. — Коли місто геть паралізувало.