Донна Тартт - Щиголь

Я подивився на папір, а потім на батька.

— Нічого не розумію.

— Тобі й не треба щось розуміти. Ти скажеш йому лише те, що я тобі скажу.

— А який стосунок це матиме до мене?

— Ти лише зроби те, що я тобі кажу. Скажи йому, хто ти такий, скажи, тобі треба поговорити з ним у справі, ля-ля-ля…

— Але ж… — Хто цей чоловік? — Що я повинен йому сказати?

Мій батько глибоко вдихнув повітря. Він намагався зберегти незмінний вираз обличчя, що йому непогано вдавалося.

— Він адвокат, — сказав він, випустивши повітря з грудей. — Адвокат твоєї матері. Скажи йому, щоб він розпорядився перевести цю суму грошей, — у мене очі на лоба полізли, коли я побачив суму в 65 тисяч доларів, — на ось цей рахунок. — Він показав пальцем на рядок цифр під нею. — Скажи йому, що я вирішив послати тебе до приватної школи. Йому будуть потрібні твоє прізвище та номер соціального страхування. Ото й усе.

— До приватної школи? — спитав я після розгубленої паузи.

— Розумієш, це з податкових міркувань.

— Але я не хочу ходити до приватної школи.

— Стривай-но, стривай, спочатку вислухай мене. Поки ці гроші використовуються на твою вигоду, офіційно, ми не маємо жодних проблем. А ресторан усім нам на вигоду. І насамперед тобі, врешті-решт. Я міг би зателефонувати й сам, але треба враховувати, що коли ми поставимо питання під правильним кутом, ми заощадимо десь тисяч тридцять доларів, які інакше дістануться уряду. Авжеж, нехай йому чорт, я пошлю тебе до приватної школи, якщо ти захочеш. У школу-пансіон. Я можу послати тебе навіть в Андовер [101] «Phillips Andover Academy» — одна з найпрестижніших приватних шкіл у США. із цими грішми. Я тільки не хочу, щоб половину твоїх грошей урешті забрали податківці, ти зрозумів, що я кажу? Крім того — у той спосіб, у який усе це влаштовано, на той час, коли ти підеш навчатися в коледж, це коштуватиме тобі чималих грошей, тобто ти не зможеш претендувати на стипендію. Фінансові спонсори коледжу подивляться на твій рахунок і відразу зарахують тебе до учнів із великим прибутком, сімдесят п’ять відсотків якого вони заберуть собі вже протягом першого року твого навчання. А в той спосіб, який я тобі пропоную, ти вже тепер зможеш забрати всі свої гроші собі. Ти мене зрозумів? Коли вони принесуть тобі бодай якусь користь.

— Але ж…

— Але ж… — він заговорив фальцетом, язик висунув, очі скосив, — та облиш, Тео, — сказав він своїм нормальним голосом, коли я не перестав дивитися на нього. — Присягаюся Богом, я не маю часу на пусті розмови. Мені треба, щоб ти зателефонував якомога скоріше, поки на сході ще не позачинялись офіси. Якщо тобі треба щось підписати, скажи йому, щоб він надіслав папери «Федексом». Або факсом. Але нам треба зробити це якнайшвидше, зрозумів?

— Але чому все це повинен зробити я?

Тато зітхнув і закотив очі.

— Послухай-но, Тео, не випендрюйся переді мною, — сказав він. — Мені відомо, ти знаєш, як справи, бо я бачив, як ти перевіряєш пошту, так, авжеж, — сказав він, не слухаючи моїх заперечень, — ти щодня біжиш до поштової скриньки, наче схиблений ідіот.

Я був надто приголомшений усім цим і не знав, що мені відповісти.

— Але ж… — я подивився на папір, і цифра $ 65 000 знову стрибнула мені у вічі.

Без попередження батько підхопився на ноги й дав мені ляпаса так сильно й швидко, що секунду або дві я не розумів, що сталося. Потім, коли я ще не встиг моргнути й оком, він ударив мене вдруге, тепер уже кулаком, пролунало таке собі «бах», як у мультику, й перед очима в мене зблиснув спалах, наче від фотокамери. Коли я захитався, мої коліна підігнулись, усе набуло білого кольору, він схопив мене за горло й різко смикнув угору — і, стоячи навшпиньках, я почав ловити ротом повітря.

— Слухай мене! — Він горлав мені в обличчя — його ніс був за два дюйми від мого носа, а Поппер стрибав і гавкав мов навіжений, а у вухах мені так дзвеніло, наче голос мого батька намагався пробитися до мене крізь радіоперешкоди. — Ти зараз зателефонуєш цьому мужику, — і він помахав аркушем паперу перед моїм обличчям, — і скажеш йому те, що я, сука, кажу тобі. І не ускладнюй нічого, бо я примушу тебе зробити це, Тео, не бреши, бо я зламаю тобі руку, я виб’ю з тебе все лайно, якщо ти негайно не візьмеш слухавку. О’кей? О’кей? — повторював він у тиші, що дзвеніла мені у вухах і запаморочувала голову. Його прокурене дихання віяло кислим духом мені в обличчя. Він відпустив моє горло й відступив назад. — Ти мене чуєш? Скажи що-небудь.

Я провів долонею по обличчю. Сльози струменіли по моїх щоках, але вони текли автоматично, як вода з крана, і жодна емоція не була пов’язана з ними.