Юрій Винничук - Цензор снів

Ніч минала значно важче, ніж очікував, я зі страхом думав про дорогу назад, панічна відраза до неї охопила мене, вирішив, що нізащо більше не літатиму через океан, бо то була найдовша ніч у моєму житті, здавалося, їй не буде кінця, хоча здолав половину дороги й опинився посередині Атлантики. При леті над землею, летун завжди може визначити місце, над яким пролітає, порівнюючи терен з мапою та орієнтуючись за руслами рік, населеними пунктами, озерами, коліями та дорогами, але над океаном нема жодних орієнтаційних пунктів, а збитися зі шляху можна дуже легко, коли віють бічні вітри. Довкола панувала непроникна темрява, схожа до чорної стіни, крізь яку я змушений був без кінця пробиватися, а попереду ще чекала зрадлива ньюфаундлендська імла, яка покривала майже третину атлантичної траси, і крізь неї теж доведеться пробитися. У 1927 році ця імла поглинула фоккер «Сент-Рафаель», яким летіла шістдесятилітня княжна Людвіка Льовенштейн-Вертгейм, сестра графа Вексборо, з двома летунами. Таємниця їхньої трощі обросла легендами.

Коли нарешті почало яснішати, хоч і не видно ще було сонця, я полегшено зітхнув, світло принесло невимовну радість, нічниці розприслися, імла розсіювалася. Машина піднялася до чотирьох тисяч футів, хмари внизу посвітлішали, ба подекуди поміж них з’являлися просвіти й виднілася темна синь океану. Світанок зблиснув сонячними променями, незабаром я летів у сліпучому світлі над чистими хмарами, що нагадували снігові замети і, здавалося, ось-ось на них з’являться нартярі. Десь під обід хмари зникли, я бачив океан, срібні зблиски хвиль, інколи кораблі. Вигляд води завше надає летуну більшої певності, на душі стає спокійніше й затишніше. Хоча під час лету на великій висоті охоплює почуття безруху, літак дослівно висить у повітрі, і це дещо вимучує.

Раптом удалині помітив невиразну темну пляму грозової хмари, яка затуляла горизонт, наче гірське пасмо зі скелями й западинами. Блискавки раз по раз вирізьблювали її обриси, демонструючи щось потворне і загрозливе. Що ближче я підлітав, хмарове чудисько виростало на очах усе більше, і я вже бачив його страшну кошлату голову, яка кивала мені, бачив грубі руки з розчепіреними пальцями, що тяглися до мене. За мить я опинився в самому епіцентрі грози, яка шаленіла й заливала цілими потоками машину, кидаючи в різні боки, вириваючи з рук важіль, а блискавки миготіли в очах, засліплюючи. Удар блискавки в літак — дуже неприємне відчуття, але більше прикре, ніж небезпечне, бо рідко коли літак зазнає якихось поважніших ушкоджень, а здебільша поверхових. Мені доводилося пережити таке двічі: спочатку сильний зблиск, ляский гуркіт і гострий запах смаленого. Ризик пожежі малоймовірний, але часом зазнають ушкодження зовнішні обладнання, наприклад, антени.

У світлі блискавок я побачив, що грозова хмара, хоч і велика, але витягнута вздовж, і в лівому кінці добре видно її хвіст — набагато вужчий і не такий грізний, хоч і доволі довгий. Можливо, я без ризику міг би пролетіти крізь той хвіст, але вирішив усе ж оминути бурю, бо літаком кидало б ще дужче, а баки пального й так загрозливо гуркотіли. Я плавно перехилив літак на ліве крило, це, здавалося, бурю ще дужче розлютило, що жертва так просто намагається випорснути з її мацаків, і вона кинулася всією своєю масою вперед, намагаючись всотати в себе літак, але я встиг догнати її хвіст, і ось уже буря бушує у мене за спиною. Несподівано почали злипатися очі, у яскравому світлі стали виростати розкудлані напівпрозорі тіні, опадати й знову підніматися, я добре знав цей стан — доволі небезпечний, бо здається, що ти не спиш і все гаразд, а насправді засинаєш і провалюєшся в кам’яний сон. Я випив кави і з’їв плитку шоколаду, це збадьорило, але не до кінця, і я хлюпнув собі в обличчя води, вода стікала по шиї аж на груди, але це було приємно.

Мертва зона без будь-якого радіозв’язку над Атлантикою нарешті проминула. Я почав спускатися і незабаром унизу вигулькнув берег Нової Шотландії, подекуди виднілися дахи будиночків. Пора було наладнати зв’язок з Оттавою. Вони відгукнулися майже одразу, уточнили, де я знаходжуся, і скоригували місце посадки. Раптова зміна висоти над хвилястим тереном викликала деякі перебої, повітряні струмені утворили подушку, яка підкинула літак догори, коли я пролітав над скелею, а по той її бік над рікою Святого Лаврентія гострий струмінь засмоктав машину додолу так, що я ледве зумів її вирівняти. Голос з рації увесь час перепитував орієнтири, а я нічого так не бажав, як нарешті опинитися на землі. Летів над рівниною, над лісами й лугами, і річка була моїм найкращим орієнтиром, аж поки не минув Монреаль, а за ним побачив шосе. Воно видалося казковим дивом, бо скидалося на ріку, яка витікає з лісу і мчить кудись на захід та зникає за обрієм. Машина сіла без проблем, а коли я спробував піднятися, відчув, як зціпеніли ноги, що аж підгиналися. Хтось відчинив у кабіну двері, я побачив усміхненого чоловіка в комбінезоні.