Юрій Винничук - Цензор снів

Ми забрели на берег річки, знайшли порожню лавочку і справді сиділи та дудлили вино з однієї пляшки, а вона навіть не зауважила, що я не прихопив келихів. Вона багато сміялася, розповідала про те, чим займалася у Львові — грала на фортеп’яні, у відбиванку, малювала і читала книжки. Батьки останнім часом намагалися видати її заміж за синів своїх добрих знайомих, але їй не хотілося втрачати свободу, вона сама ще не знала, чого хоче і ким хоче бути, може, музикантом, а може, художником, а ще вона захоплена математикою і бігає на лекції до Банаха та інших світил. З ріки повіяло прохолодою. Я скинув маринарку і накинув їй на плечі, вона з вдячністю зиркнула на мене і притулилася.

— Якщо хочете, можете мене поцілувати в щічку, — сказала вона тихим покірним голосом.

— Чому тільки в щічку? Наші вуста за посередництвом пляшки вже й так цілувалися.

Вона розсміялася і підставила вуста, але вони були міцно зціплені й сухі, так що вдалося лише її цьомкнути. Я і не сподівався на щось більше, мені було приємно, що маю з ким погомоніти. Ми допили пляшку і повернулися до готелю. Там Ірма приклала вказівний пальчик до своїх вуст, відтак до моїх і побажала чарівних снів. Щойно діставшись до номеру, я відчув, як сильно хочу спати. Наступного дня ми з Ірмою вирушили на прогулянку відразу після сніданку, батьки не мали нічого проти, очевидно, отримавши повний звіт про прогулянку вечірню і переконавшись, що кавалер жодного разу не вийшов поза межі порядності.

— А знаєте, — сказала Ірма, — Оттава ділиться на дві частини — франкомовну і англомовну. І в тій франкомовній, що оно видніється за тим собором, ніхто вам і слова англійського не скаже. Такі уперті, що страх. А я по-французькому знаю лише кілька фраз. Тому, коли мала бажання поласувати французькими тістечками, вдавала німу — просто тицяла пальцем і чарівно всміхалася. Як гадаєте? У мене справді чарівний усміх?

Вона скорчила гримасу, а я ствердив, що усміх не просто чарівний, а фантастичний. Ми вийшли до каналу Рідо, на якому гойдалися невеликі яхти й човни, на обох берегах чипіли рибалки з вудочками, а вгорі цигикали чайки. Далі дійшли до парку, що оточував парламент, і милувалися скульптурами королів та різних достойників у набундючених позах. По обіді мене зморив сон, і я проспав до самої вечері, і той вечір був такий самий, як і попередній, спочатку я вечеряв з Ґредлями за одним столом, а потім з Ірмою знову сиділи на лавці над річкою і пили шампана, і знову я отримав того самого скромного цьомка, а на третій день, коли по вечері став пакуватися, вона прийшла до мого номеру, сіла глибоко у фотель і, махаючи ніжками, спостерігала, як я складаю речі. Потім зітхнула і сказала:

— Із ким я тепер питиму шампана на лавочці?

— Потерпіть. Може, у Львові вдасться випити.

— Ха! У Львові! Там тисячі підступних очей і тисячі підступних вух. Ніби не знаєте, що Львів — велике село. В одному кінці чхнули, а в другому — «на здоров’я» кажуть. Але стривайте... ви ж будете в Ґданську? Наш пароплав прибуде туди за тиждень. Я вам напишу. Звісно, якщо ви чекатимете.

Я сказав, що з приємністю погуляю з нею Ґданськом, писати мені можна на аероклуб, але вже за десять восьма і пора йти. Вона підвелася, обняла мене за шию і подарувала знову той самий сухий і короткий цьомк, який ні до чого не зобов’язував і нічого не віщував, тоді відступила на крок, схилила голову набік і запитала:

— Ви розчаровані? Але я вас заспокою. Усе дуже просто. Я ще не цілувалася по-справжньому ні з ким. У день, коли я нарешті з кимось поцілуюся, небо розітнуть електричні розряди, прогуркоче грім і завалиться дерево, вражене блискавкою.

— Ого! — Я засміявся. — З вами може бути небезпечно.

— Саме тому я не надто наполягала, щоб батьки відпустили мене летіти з вами. Хоча ідея така була. І я б полетіла. Але мені було шкода вас. Ну, і мами, яка б цього просто не пережила.

Отак ми попрощалися, внизу я ще зустрів Ґредлів і попрощався також із ними. Старий дав свою візитку і запрошував провідати їхній палац у Сколе. Авто вже чекало. Неподалік стояло й курило двоє чоловіків у темних плащах і низько насунутих капелюхах. Не виглядали на готельових гостей. Ірма провела мене до авта, нічого більше не говорила і мала сумний вигляд, мені теж було сумно, бо я не проти був побити тут ще кілька днів байдики.

— Ну, як? — поцікавився Френк, коли я вмостився в авті. — Вдалося відпочити? Я бачу вас провела така пишна краля.

— Відпочив, але мало, — сказав я, а далі всю дорогу мовчав, хоча водій і намагався завести розмову.