Юрій Винничук - Цензор снів

— Oh, I’m done! Excuse me, please! (Ой, що я наробила! Пробачте, будь ласка!)

Я розвернувся і побачив звабливу довговолосу білявку в рожевій сукні, вона була зовсім юна і демонструвала далеко не награний жах. Я хотів у цьому випадку послужитися банальною фразою «по problem», але мене заткало спочатку від глибокого обурення, а потім від її вроди, отож, ковтнувши повітря, пробурмотів: «Курди молі, та нічого...», але це її розвеселило і неймовірно втішило, бо вона завуркотіла польською, безпомильно вгадавши в мені свого краянина і, кокетливо стріливши очима, випалила:

— Та joj! Pan pewnie ze Lwowa?

Вона замахала рукою обслузі, й ті примчали зі швабрами й відрами хутенько прибирати. Я витріщив на неї очі й запитав:

— А ви теж?

— Ну, ясно! — вона перейшла на українську, хоча видно було, що її рідна мова польська. — То ж треба, налетіти впрост на львов’яка! Але пан мусить з’їсти коляцію [4] Коляція — вечеря. , а я йому баки забиваю. То я пофуркотіла далі.

Мені хотілося її стримати, але з двома повними тарілками це виглядало б дивно. Щойно я закінчив їсти й поглянув у бік відерків з шампанським, як підійшов кельнер, вклонився і ледь не по буквах прошепотів, що за отим-о «тейблом» біля «віндовса» сидить містер, який уклінно запрошує мене до свого «тейбла». Я не роздумував ані секунди, бо то був якраз той «тейбл», за яким сиділа й чарівна незнайомка зі Львова, очевидно, зі своїми батьками. Коли я наблизився до їхнього столу, старший огрядний пан підвівся і, усміхаючись, простягнув свою руку:

— Барон Річард Ґредель [5] Ґредель Річард , барон (1890— 1964) — власник маєтності й палацу в Сколе. , а то моя донька Ірма і дружина Валерія [6] Ґредель, Валерія , баронесса — до 1944 року жила в Сколе, померла 1971 року у Відні . Завше приємно зустріти краянина на такій відстані від дому. Прошу сідайте до нас, мушу зреванжуватися за свою кохану недорайду, — при цьому він наповнив мого келиха.

Я назвав себе, ми випили. Ірма, щоправда, під пильним оком своєї матусі надпила лише маленький ковточок, а старий відразу став розпитувати, як я сюди потрапив. Я розповів, це їх усіх дуже зацікавило, і наступні півгодини я відповідав на їхні питання стосовно лету, а пан Гредель замовив ще дві пляшки шампана і солодке. Сімейство Ґредлів належало до сметанки Львова ще австрійського заквасу, чим пан Ґредель не забув похвалитися, і вдома, мабуть, рідко спілкувалися з такими простаками, як я, але тут, на чужині, їх цікавило багато чого, а найбільше всі деталі мого перелету. Пан Ґредель приїхав до Канади, щоб закупити нові деревообробні устаткування для своїх тартаків, а за кілька днів збирався назад у Європу. Коли публіка з ресторації почала поволі виходити, Ґредлі теж почали прощатися, але Ірма виявила бажання прогулятися і запитала в батьків, чи могла б вона пройтися, якщо я не буду нічого мати проти того, щоб її супроводити. Батьки перезирнулися, з вигляду вони були добре втомлені і, мабуть, на суперечки не мали енергії, тому лише зауважили, що Ірма мусить повернутися в номер до десятої вечора.

— Ну, нарешті, — тішилася вона надворі, — я думала, що вмру з нудьги за всі ці дні.

— Невже вони вас нікуди не відпускали?

— Вечорами ні. Удень я швендяла по музеях, кінотеатрах, парках. До мене постійно чіплялися тупоголові типи, до того ж тупоголовими вони були вже на око. Ще не підійшов, а бачу, що він дурний, як аґрафка [7] Аґрафка — шпилька. . Але я всім казала, що нічого не розумію, і йшла далі.

Вона помовчала трохи, роззираючись, мовби вибираючи місцину, куди можна було піти, а тоді запитала:

— Так, а куди ви мене поведете?

Я розсміявся.

— Я гадав, що то ви мене кудись ведете, бо я тут уперше. І це була ваша ініціатива.

— Тільки не кажіть, що ви з нею не згідні.

— Ні. Я з охотою прогуляюсь, і мені однаково, куди йти.

— Тоді знаєте що... поверніться до ресторації, візьміть пляшку шампана і підемо над річку. А там будемо сидіти на лавці, милуватися вогнями на річці, слухати її плюскіт і пити вино.

— Ага, ви збираєтеся надолужити те, що не вдалося випити за вечерею?

— Ви здогадливі. Ну, то як? Підете?

Коли я повернувся, її не було. Я безпорадно роззирався, коли раптом почув за спиною сміх — вона підбігала з боку готелю.

— А що — злякалися? Я передбачливо заскочила до «пана Едзя» [8] Пан Едзьо — те саме, що кльозет. .

Мені подобалася її безпосередність, невідомо, чи багато львів’янок могли б отак завиграшки признатися в тому, що відвідали кльозет. Я згадав, як у свої вісімнадцять, сперши півкавуна, пішов на побачення і, хоч тиснуло добряче, так і не признався, що хочу відлучитися в нагальній потребі, та ледве дочекався, коли можна було провести дівчину додому, а тоді скочити в перші-ліпші кущі.