Галина Пагутяк - Новий рік у Стамбулі

У нас теж є такі перфекціоністи в Галичині, яким здається, що стандарт краще, ніж індивідуальність. Гігантський плазмовий телевізор, шкіряні дивани, вся побутова техніка, ґаджети і дороге взуття — вище того вони ніколи не виростуть. Їм неважливо, чи гарний краєвид за вікном, чи ні. Тому я почувала себе так незатишно. Наче хтось ходив слідом за мною й стирав мої відбитки пальців, а потім, коли я піду, ще й продезинфікував усе, до чого я торкалась. Тому я не люблю ходити до таких людей в гості.

Так, я вже шкодувала, що залишилась наодинці з цією порожнечею, бо, випивши знеболювальне, могла б витримати похід до метро і вихід з нього. Я ще й так довго протрималась.

Я заходилася читати «Англійського пацієнта», сховавшись під ковдру. Щоб не завити від незрозумілої туги. Я навіть не прагнула Інтернету, які новини можуть бути першого січня. Це — нульовий день, коли рештки піску ще стікають на дно клепсидри і ніхто не квапиться її перевернути. Я читала про будинки, нашпиговані мінами, невибухлі бомби у вирвах. То був теж пісок, що прилип до клепсидри війни, яка посунулась далі. І персонажі здавались надто повнокровними як на життя, автор перестарався. Такого не буває в реальності. Люди простіші. Вони не рефлексують на війні, вони бережуть силу. Такі книжки як підфарбований і заправлений синтетичними ароматизаторами алкоголь. Трохи вскубнуто з Гемінгвея, трохи з Фіцджеральда, трохи з Екзюпері. Деградує сучасна література.

Вже й озвався у мені цензор: щось забагато критикую. Так і не навчилась вишукано тролити ймовірних опонентів. А може, то від зневіри, супутниці втоми.

Я не думаю, як повертатись до війни через три дні. Я б повернулась хоч сьогодні. Там я не була б та самотньою, там я вписана у всі можливі інтер’єри і краєвиди. Там я можу не виходити надвір у мороз чи дощ. З моїх вікон відкривається велике подвір’я, покреслене між витоптаних травників порепаними асфальтованими доріжками. Я бачу зранку енергійних собак сусідки Наді, яка годує голубів, кругообіг людей, що вертаються додому, безлисті дерева, посаджені одним старшим чоловіком, який годує чорного кота і відганяє чорно-білого, а я годую обох, і ще цілий виводок з сусіднього будинку. Як вони тепер без мене?

Я не уявляю, що робиться з людьми, які роками живуть там, де їм добре, не там, де їхня Батьківщина. Я часто розмовляю з ними і бачу відсутній погляд, всередині якого примерзла чорна крижинка. Вони відчувають свою провину і тому поводяться агресивно. Я досі не можу їх збагнути.

Лада з Томеком вриваються трохи перелякані і збентежені. Я відчуваю, що цей день не виправдав моїх сподівань. Хоча перший день нового року ніколи не виправдовує сподівань. Його місія, очевидно, полягає в тому, щоб ошукати. Він — той самий алкоголь, підфарбований і напахчений штучними речовинами. Десь так.

Дощ перестав — хіба не диво. Вчора Лада з Томеком оцінили альтернативний вид транспорту. Тепер ми пливли на поромі до Галати. Я не могла натішитися. Я пливла б не двадцять хвилин, а дві години. На двох засклених палубах тепло. І є буфет.

— Кава? Чай?

Так буде по-турецьки. Ми більші турки, ніж гадали. Ми теж так кажемо у себе у Львові. Але в Одесі чи в Криму нас не розуміють. Ох, як мені шкода Криму! Я могла б поїхати цієї осені в Бахчисарай. Найдивовижніше в Криму — це запах квітів і трав. А тут навіть кава не пахне. Повітря надто насичене вологою. Коли я востаннє пливла на чомусь? Здається, у 2006 році в Чикаґо. Нас вирішили покатати на річці на прогулянковому катері. Темна вода, хоч то був ранок, червоні будинки впритул до води, містки, багато містків. Було дуже багато людей, екскурсія велася англійською мовою, я відчувала себе якось некомфортно через галас, який зчиняли туристи. Натомість зараз отих двадцять хвилин м’якого погойдування на воді, в теплі, — як бальзам на душу. Я пливу через Босфор, коров’ячий брід, який перепливла колись Іо, перетворена на телицю. Цей перешийок з’єднує Європу і Азію, Фракію і Анатолію, хоча різниці між ними я не помічаю. Тут треба жити довго, аби помічати такі речі.

Я не питаю, куди ми прямуємо. У мене немає ні карти, ні путівника. Я не можу звільнитися від апатії, я замерзла всередині, і вже нічому не радію. Взимку не треба подорожувати, хоч тут трохи тепліше, як у Львові.

Ми виходимо на берег, йдемо через суцільні потоки машин, а потім вгору, дуже стрімкою вулицею. Я навіть не озираюся назад, бо згори буде краще видно Босфор. Так круто, що скоро доведеться лізти рачки. Я задихалася, зупинилася й втратила з овиду синю Томекову куртку. Хоч на стіну спирайся. Але вулиця така вузька, що об мене будуть зачіпатися люди. Я, взагалі, дуже витривала, якщо бачу сенс бути витривалою. Якусь мету перед собою. А ці двоє не повідомили мене про мету, оскільки я про неї не питала. Вони таки спинились, чекають.