Володимир Єшкілєв: Пафос

— Льо. Не повернеться.

— Чому?

— Вона змінилась. Ми всі тут швидко змінюємось.

— Не в кращий бік.

— Хтозна… Там, у минулому, все якесь сіре, порохняве…

— Тільки тому?

— А ще — вона вперта. — А ти?

— Я теж стаю впертою. Виявилось, що впертість — найнеобхідніша річ для виживання жінки.

— І цинічною.

— Дорослою, Аріку, дорослою… До речі, коли ми з Анджелою були в Єрушалаймі, у Храмі Гробу Господнього, вона ворожила на храмовій Біблії. Нам потім переклали. Ужас сплашной: про мерців, які ховають інших мерців.

— Це з Євангелія.

— Так. Але Анджела Вадимові про це ворожіння не скаже.

— Чому?

— Сам здогадайся… Бачиш, дорогенький: немає на наше повернення благословення… Присядьмо, чи що?

Вони сідають на великий і теплий камінь. Корват намагається впіймати драконисту ящірку, але рептилія виявляється прудкішою за людину. Сірий хвостик щезає під величезним крейдяником. Джипсі показує Корватові язика.

— Чому все так відбувається? — питає він.

— Як?

— Безглуздо.

— А якого глузду шукає пан прохвесор?

— Фундаментального.

Джипсі чмихає, підсовується до нього, починає гладити стрижену голову Пампуха, пестити його неголене обличчя:

— Заріс зовсім, заволохатився… Ти єщьо такой маладой, ти єщьо страдаєш ерундой… Колись в мене був друг, самодіяльний філософ; все ґанджу курив, про Кастанеду гундосив… Він якось розповів мені одну байку…

— Притчу, — шепоче Корват крізь пальці колишньої нареченої.

— Нехай буде. Притчу…

— Анекдот. Про жіночу впертість.

— Не буду розповідати, — сміється Джипсі і відсмикує заслинену руку. — Щось ти занадто розтащився, бебі.

— Твоя шкіра пахне помаранчами.

— Нащо ти приїхав? Та ще й на хвості цього крутелика?

— А ти йому, здається, подобаєшся.

— Я, здається, переважно подобаюсь чоловікам, — Джипсі погладжує свої довгі ноги. — Ти ж завжди мене ревнував. А тепер теж?

— Дражниш мене?

— Просвітлюю.

— Зазлючена ти якась, Олю, неспокійна. No rоsе without а thorn [68].

— Ти ще на щось сподіваєшся? Не сподівайся. Продовження не буде. Цирк згорів, клоуни розбіглись.

— Залишилась лише сумна мавпочка.

— Мавпочка теж втекла. Чалап-чалап. На південь, туди, де тепло і сонячно. Де ростуть на пальмах смачні-пресмачні фініки. Мавпочки люблять тепло і фрукти.

— Це несправедливо.

— Сам казав колись: «Справедливість — це пафос молекул». А твій найкращий друг Лупатий Трах (він ще не з'їхав там із глузду від своєї революційності?) додавав: «Пішій хавают ніжніми чакрами». Так от — я, дорогенький, і є тим піплом, котрий хаває радощі життя найнижчою чакрою. Де ж мені до вас, покликаних та обраних. Мордою вийшла, а чакрою не вийшла.

Каміння стає гарячим, задуха навалюється на чагарі. У небі, що набрякає інтенсивно-синім кольором, з'являються смуги розсіяного білого сяйва, від якого блідішають тіні, і все навколо опановує безжальне світло. Чагарі суворішають, немов воїни в очікуванні облоги.

— Може підемо, скупаємось? — пропонує дівчина.

— Тут можна? — Why not?

— Ще одне запитання. В тебе тут хтось є?

— Хтось є.

— Хто він?

— Це вже друге запитання. Вони сходять до води.

— Забула ж розповісти притчу, — згадує Джипсі. -Слухай. Так от: сидять на дні озера двійко бегемотиків. Один у плетеному капелюшку, а другий капелюшок плете і щось собі під ніс бурмоче. До озера придибує слоненя і кричить у воду: «Гей, бегемотики! У вас там дно кам'яне чи мулисте?» Той бегемотик, котрий плете капелюшок, відповідає: «Мулисте!» Слоненя пірнає в озеро, б'ється головою об каміння, і гаплик слоненяткові. Бегемотик у капелюшку спостерігає все це, а потім питає другого бегемотика: «Нащо ж ти йому сказав, що тут мулисте дно?» «А нащо, — відповідає той, — ти мені вночі капелюшок розплів?»

Коли Асмус прийшов до тями, то зауважив розграй світанку. Веселе травневе сонце засмужило тінями лісову галявину. «Чому я такий бовдур? — запитав себе окультиста. — Купився на кухонну латину цього старого харцизяки. Казали ж мені, що у цих лістрігонських хащах навіть ксьондзи живуть розбишацтвом». За мить він усвідомив своє жалюгідне становище: у спідній сорочці і без штанів його прив'язали до дерева товстим мотуззям. Перед ним, на галявині, підносився неоковирний дубовий ідол з непевними ознаками жіночої статі. Зграйка молодих дівчат у довгих гаптованих сорочках, весело щебечучи, відмивала всідою камені, складені під ідолом. Від чого саме відмивали агеоліти селянки, досвідченому в поганському окультному спадку Асмусові здогадатись було неважко. Він ледве відігнав нове знетямлення і почув чоловічі голоси за спиною. Мова нагадувала польську, але розібрати мовлене Асмусові не вдалося. Він й польську знав тільки на рівні шинкових потреб. Але серед слів невидимих ворогів Коен Трансильванії почув знайоме: «офіра», «Марана»; він зрозумів, якій саме богині його збираються закласти у жертву. Років з десять тому Асмус купив у мандрівного ченця рідкісну інкунабулу — власноручні хронікальні записи інквізитора Інувенторіса, котрий за часів Папи Гонорія Третього навертав у християнство язичників Померанії. Перед тим, як спалити поганське капище на острові Плуген, Інувенторіс детально дослідив його архітектуру і пантеон. Серед тринадцяти нечестивих кумирів з кумедними прізвиськами в рукописі згадувалась богиня смерті Марана. На її жертовнику інквізитор знайшов скалки людських кісток, а полонені плуґенські жерці на допитах підтвердили, що саме перед ідолом Марани було зарізано і спалено славетного хрестоносця Зіґфріда фон Ойгендорфа. Тепер доля того лицаря-монаха могла зловісним чином поозначитись із долею архигрішного раба Темних Сил Теодора Асмуса. В окультисти навіть стало мужності посміхнутись такому парадоксові. А потім він згадав, що розбійники відібрали у нього, серед іншого, прикрашений діамантами і великим жовтим топазом портрет королеви Анни, і засумував. Де ж тепер той Париж, таємні лабораторії Руджері у Луврі, прекрасні очі Клеоніди де Ґрей?… Де той прекрасний світ, у якому назви більші від їх носіїв і гра назвами відкриває обійми чарівних precieuses [69], світ, де навіть повітря грайливе і насичене спокусами, а гріхи вибачаються самим місцем їх скоєння?… За довгі тисячу ліґ від цього дикого лісу, де через кілька годин (а може й скорше) йому пустять кров перед позбавленим художньої вартості дерев'яним бовваном! А все завдяки шарлатанові Ґермаго, який нахабно перехопив у справжнього фахівця найбагатішого й найдурнішого (а, окрім того, ще й заздалегідь підготовленого нашіптуваннями відьом) клієнта…