Володимир Єшкілєв - Пафос

Тут, в реальності, його марно збуджене тіло огорнено наскрізь промоклим простирадлом, нічною задухою травневої Галілеї, шкрябанням і шарудінням.

— Кляті голуби… — чути з темряви голос Жури.

На горищі прибудови живе чимала колонія сизих тіверійських голубів. Шарудіння й сморід удвічі знижують орендну плату, але господар твердо забороняє заїжджим зачіпати птахів і вигрібати з горища послід (Божі сотворіння приносять будівлям талан і благословення Правічного).

— Краще б заплатили за готель, — мурмоче Жура, сідаючи біля вікна курити.

— Готель коштує втричі дорожче, — резонує Корват.

— Треба було пошукати дешевший. Ми ж, окрім «Шератону», ніде не питали.

— Йдемо зараз?

— Спи…

— Я ніби вже виспався.

— Щойно дзвонив до «Ла Стради», до центрального офісу. Нічого конкретного. Тільки спалив купу юнітів. Може поліція тут робить «дах» нелеґалам? Всі крутять, не дають інформації.

— Однозначно.

— З тим номером, що в оголошенні знайшли, теж нічого…

— Дзвонив?

— Це не та Анджела.

— Ти казав, що оголошення написане її почерком.

— Ну…Уявляєш… Такі співпадіння. Почерк, місто, ім'я…

— Знаки. -Які?

— Треба чухати звідсіля. Поки не прожились до останньої копійки.

— Чекай ще. Перельман обіцяв попитати в бандитів.

— Та він вже питав.

— Він питав тутешніх ізерів. А тепер спитає арабів і назаретських ізерів. З Ілліту.

— Ще назаретських бандитів нам не ставало. Для повного кайфу.

— Ти б розповів щось, — пропонує видавець. — А то тільки спиш і розводиш панічні настрої.

— А що ж тобі розповісти?

— Вірші ж пишеш, напевне? Запердоль що-небудь.

— Я своїх не пам'ятаю.

— А з Франка що-небудь?

— Не смішно, батьку. Прочитаю тільки один вірш. Як то каже наш професор Боровчук, з тематичною прив'язкою. Про нещасну долю жіночу. Це вірш талановитої та нестримно перспективної дівчини. Затятої трансміґрантки та германофілки:

— Жіноче єство тяжіє до розбещеності, — роздумливо прорікає Жура. — Так само, як і жіноча творчість…

— Ну, не погоджуюсь, Борисовичу. Жіноча література, як підказує досвід, утримує в собі преференції цнотливості навіть краще за чоловічу. А цей вірш, до речі, отримав почесну відзнаку одної з модерних літературних академій.

— Як казав один механік: ані там, в ставкє Гітлєра, все малахольпиє… А мій досвід мені підказує: всі жінки — курви…

— Маю з собою текст нової повісті, — перериває мовчанку Корват. — Хочеш почитаю? Все одно ці шкрябучі тварюки нам спати не дадуть.

— Не дадуть… — погоджується Жура. — Ти цю повість постійно з собою тягаєш?

— Постійно. Маленька така письменницька шиза.

— Приймається. Теж про курвів?

— Про лицарів.

— Хто ж це читати буде? Ти б краще про курвів писав.

— Послухай спочатку.

— А про курвів в тебе нічого немає?

— Будеш слухати?

— Хіба маю вибір?

— Тоді не буду читати.

— Не ображайся, Аристиде Михайловичу. Вже й пожартувати не можна. Тонка, я бачу, у тебе письменницька натура!

— Анє…

— Читай.

— Не хочу.

— Я прошу.

Корват витягає стос листів а-четвертого формату, підсувається ближче до нічника і починає читати.

Сливе як баси, ці зненавиджені тонкощами хмари, влежалі, означені, ранкові, що ледь випростались з-під тягаря Мардукового Шляху, ще не зігріті Сонцем, вологі на доторк погляду, зашпилені зеленкуватими скошеними променями, сподобились вивільнити центр небокраю і розбрестися надобрійною отарою.

Розбитий Всесвіт — Молох чавлених крашанок — застиг під цим розгромадженим небом, зростаючись після нічного поскиблення, після щоопівнічної аварії буття, коли шестерик Нічних Богів розрізає дишлем сплетені темрявою стихії і чорною хвищею проноситься Сущим, вкриваючи потом зсохлі гросмейстерські тіла таємних володарів підсоння.