Володимир Єшкілєв - Пафос

Жінки майже налякані цим відчуттям, як іноді до плачу та істерики лякаються маленькі діти, задерши голову і уздрівши раптом мерехтку зоряну велич серпневого неба, ледь усвідомивши — а радше відчувши — свою мікроскопічну марнотну минущість та комашину знищинність перед галактичним форматом мільярдолітнього Невситимого Космосу.

«Грішна, грішна, грішна, грішна я, Господи, грішна!» — скоромовкою шепоче Джипсі, жмакаючи стягнуту з голови хустину, витираючи спітнілу долоню джинсовою сумкою, де хрумтять сувенірні пакетики.

— Мала, а ти за всіх своїх встигла помолитись? — чомусь пошепки (Католикон навколо все ще безлюдний) питає Анджела.

Джипсі ствердно хитає головою. Спазмові кульки прокочуються її горлом. Вона відчуває потребу вибігти з-під золотого сяйва Омфалосу, ніби затятий злочинець-втікач з-під прожекторного променя, спрямованого баштовим вертухаєм. Вона сильно, до відчуття зім'ятої плоті, стискає плече подруги і тягне її до виходу з Католикону.

Крізь тонкий і ламкий простір Латинського Хору жінки просотуються до Ротонди Аnanstasis — круглої циклопічної споруди, що накриває срібною банею Кувіклію — мармуровий кораблик, вкритий тріщинами і стягнений докупи кліткою з оксидованих швелерів. У надрах кораблика жевріють срібні лампади і товстезні фарбовані свічки, не допускаючи темряву (та її відвічного Князя) до Гробу Господнього. Довга черга різнокалібрових та різнокольорових прочан і туристів, керована ченцями з горішнього монастиря, спіраллю овиває Кувіклію.

Джипсі все ще важко дихає і боїться озирнутись на арку за Латинським Хором. Але людський гомін і туристська метушня поступово заспокоюють внутрішнього втікача, зіжмаканий у розчавлюху демон самоповаги знов розгортає помиті «кеґлевичем» крильця, і Джипсі занурюється в екскурсійний настрій, як у хвилі теплого моря. Вона роздивляється екзотичних коптів, позавішаних ладанками, амулетами та паперовими квітами, босих чорних бразилійських ченців у джутових рясах, почорнілих від жебрацького чину та нескінченних воєн, православних прочан з Кавказу, німецьких єпископів з дорогими «олімпусами» на черевах, переповнених враженнями рожевих товстеньких американських дітлахів з оберемками найдорожчих свічок, метушливих індійських черниць з портретами Матері Терези, вмонтованими у важкі срібні медальйони з барочними бульбашками і завиванцями, дисциплінованих японців у коротких штанятах (довгих шортах?), цибатих скандинавів з шкіряними торбами на плечах, «нових русскіх» в чорних окулярах і важких, розрахованих на зиму і чергову панахиду по застреленому братану, откутюрних костюмах, щебетливих (навіть при святині) волооких арабських школярок з ліцею Апостола Якова, всіх інших язиків і народів, оточивших вселенським собором Святу Кувіклію.

— Ходімо назад, — раптом чує вона голос Анджели. — Куди це, мамцю?

— Туди, де ми щойно були.

— Нащо?

— Хочу поворожити на Біблії, — каже Анджела, тягнучи ошелешену Джипсі в бік Католикону. — Там зараз немає нікого, а на поставці біля іконостасу, я помітила, лежить велика храмова Біблія. Я її відкрию навмання, і що буде у першому рядку зліва, те й має збутись…

— Ви геть здуріли, мамцьо, то ж гріх — ворожити на Біблії.

— Нехай.

Джипсі вже не впирається.

Жінки перетинають лунке черево Католикону і підходять до металевого поставця. їм доводиться стати навшпиньки, щоб дотягнутись до книги.

— Казала ж, що нічого не вийде. Вона грецькою написана, — втішено звідомлює Джипсі.

— Не тринди, мала. Хочеш, і тобі поворожимо? -Ні.

— Чому?

— Бо так.

— Боїшся?

— Так.

— Кари Божої?

— Я собі знаю.

— Ти теж вперта? Так?

— Ні, я не вперта.

— А я вперта. Я поворожу.

Анджела відкриває книгу, витягає блокнот і переписує до нього верхній рядок лівої сторінки.

— Зараз знайдемо грецького монаха, — каже вона, — він нам за два шекелі перекладе російською. Вони тут всі знають російську. Не сци, мала…

— Не кажи такого в церкві.

— Я вперта, — знов повторює Анджела. — Господи Боже, яка ж я вперта!

— Це вже точно, — пошепки погоджується Джипсі, і дрібні бганки вкривають її кирпатий, постріляний ластовинням, носик.

… Толька пакойнік не сцит в рукамойнікі — проголощує Корват, спираючись лівою рукою на плече Міттельроба. — Лажа якась, лажа повна…

Вони стоять у закутку побіля WС, напроти великого, темного і відчутно здеформованого дзеркала. Поза Пізанської вежі, у яку зігнуто розслабленого сечовиділенням Пампуха, у дзеркалі набуває ще більш Гротескового нахилу, ускладнюється зламом і бганкою, дичавішає.