Володимир Єшкілєв - Пафос

Він обертається до бару:

— Ще пляшку Аrtizan'у!

— Я вже написав одну повістинку, — каже Корват. — Називається «Море Ясности»…

Він раптом злішає. Вежа агресії постає в ньому, немов весь той адреналін, котрий від ранку накопичувався за атенололовою греблею, тепер суне судинами на перелякані органи, зносить дамби і тромби, повінню заливає сірі вулиці мозку, розриває труби очних капілярів, напружує запітнілий фалос і засвічує пурпуровим полум'ям кінчик носа. Він говорить голосно, жестикулює:

— Реалізм, Борисовичу, це останній притулок переляканих селюків! Чим ближче людина до справжнього аристократизму, тим радикальніше зневажає вона будь-яку, кожну реальність! Тим більше вона занурюється у істинну природу речей, у досконалість занепадання, у Ніщо!

— Хіба ж я проти? — дивується цьому спалахові Жура. — Ось, пане літераторе, нам вже несуть й другу пляшку. Зараз ми з тобою зневажимо всі реальності до повного, межового, тлустого і глибокого аристократизму. Так зневажимо, що… — він несподівано сміється. — А чи пам'ятаєш ти, що слово «реалізм» було улюбленим словом Міті Карамазова?

— Достоєвщіна… Ненавиджу… — бурмоче Корват.

— Шкільна програма.

— Все 'дно — ненавиджу…

Наповнюються і відразу осушуються фужери.

— Чому це я — зрадник? — питає Корват порожнечу за вікном.

— Все буде добре, ти не зрадник, пане літераторе, — заспокоює розчервонілого Пампуха Вадим Борисович.

— Отож-бо! — повчально і нетвердо вимовляє друг реввоєнгакера і починає несамовито терти ліве око, бурячкове, корундове і рубінисте від розірваних капілярів.

— Але ж ти й не воїн, — каже Жура. — Хочеш стати воїном?

— Так, — Корват раптом згадує виступ нахабнючки Цирлик (все має бути зачиненої),і повторює вже нечутно, для ІНШОГО СВІДКА: «Так!»

— А раптом… — вголос розмірковує Жура. — Сказано ж у Святому Письмі: «Дух віє, де хоче!». Але ж от проблема: допоки імперія спить, воїн-як-самурай неможливий. Можливий тільки воїн-як-процедура.

— А ти з біса грамотний чувак, Борисовичу! — раптом мудрішає Пампух, пережовуючи разом із останньою третиною товченика звуки «ч», «в», «к». Голосні вилітають з нього разом із гикавкою.

— Комсомольська школа! — посміхається видавець. — Всі найкращі книжки продавались у ті часи на звітно-виборних конференціях, у перервах перед голосуванням. А ти що, мав мене за лоха? Послухай мене, чоловіче, не заповзай усередину себе, будь ближче до шкіри, до бганки… Там, у бганках, життя…

— Життя мікробів? Нецікаво. А от «воїн-як-процедура» — це тлуста фішка! Майже як тост…

— Не майже, а тост! — входить у смак Вадим Борисович. — За воїна!

Довгий ковток.

Корват відчуває шалене серцебиття.

— Світ, Борисовичу, швидко змінюється, — каже він, — і мова мусить тепер йти про неквапливого воїна-ченця, котрий зустрічає все нове, що приходить у цей світ, яко свого особистого супротивника і, одночасно, як схід непереможного Сонця. Це найголовніше — raison d'etrе, виправдання буття. Порівняно з цим все інше — бздури, постмодернізм партенократія і карнавал! За процедуру зустрічі!

— За неї! — підтримує Жура. — Але по половині. Я тебе д машини нести не буду… Поїдемо до Ізраїлю, там побачимо хто до чого воїн…

— Ми поїдемо визволяти наших коханих! — шаленіє в Корватових судинах надлишок розконьяченого адреналіну. — Виправа на Схід! Як козаки, як хрестоносці! Стрибок з абсолютного минулого в абсолютну батьківщину!

— Ти що, єврей?

— Абсолютна батьківщина — Ніщо!

— А… Стрибай, стрибай… — Жура ховає під стіл другу порожню пляшку. — Геть покійничка з тейблу!

До «Пінгвіна» прибуває нова компанія.

До зали заходять художник Чарнота, доценти Матіяш і Міттельроб, циганкуватий аспірант і дві свіжі брюнетки у коротких шкіряних спідницях.

Міттельроб зауважує Корвата.

— Аристиде!

Друг реввоєнгакера вітає колегу вузьким помахом затерплої руки. Міттельроб відривається від компанії і м'якою ходою педагога підходить до столика.

— Олександр, — відрекомендовується він Журі.

— Вадим.

— Вадиме, Ви не будете проти, якщо я на півхвилини позичу у Вас нашого високошанованого Аристида Михайловича.

— Не буду. Зичте.

— Шо сі стало? — питає очманілий Корват.

— Маленька розмова, Аристиде, на суто університетські теми. На півхвилини.

— Dupa do gury!

— У вас нині, бачимо, свято? — цікавиться Вадим Борисович.

— Костянтину Костянтиновичу, — Міттельроб очима оказує на Чарноту, — присуджена медаль Римської