Діана Сеттерфілд - Тринадцята легенда

— З днем народження! — радісно шепотів тато мені на вухо. — Будь щаслива у свій день народження!

Та чи був цей день для мене дійсно щасливим?.. Ми з батьком потихеньку грали в карти; переможець зображав на обличчі тріумф, а переможений корчив нещасну згорьовану гримасу. І все це — мовчки. З горішньої ж кімнати не долітало ані звуку: ні зойку, ні сичання, ні белькотіння. У перервах між нашими іграми мій бідолашний батько то сходив нагору, то спускався вниз, розриваючись між мовчазним болем у материній спальні і нашим таємним днем народження на першому поверсі. І коли він курсував сходами, вираз його обличчя мінявся з радісного на співчутливий, зі співчутливого — на радісний.

То був нещасливий день народження. Разом зі мною на світ з'явився смуток. Він завжди був поруч. Він осідав, як пил, на всіх речах у нашому домі. Він укривав усіх і все. Він удирався в нас із кожним нашим подихом. На кожного з нас накидав пелену нещастя.

Такі нестерпні спогади виринули з моєї пам'яті під крижаним дощем, і я відчула, що страшенно змерзла.

Чому моя мати так і не змогла полюбити мене? Чому моє життя важило для неї менше, ніж смерть моєї сестри? Напевне, вона винуватила мене в її смерті. Що ж, можливо, вона мала рацію. Адже я живу тільки завдяки тому, що моя сестра померла. І щодня самим своїм виглядом нагадую матері про її втрату.

Невже їй було б легше, якби ми обидві померли?..

Приголомшена цими роздумами, я йшла собі і йшла, немов загіпнотизована. Мені було байдуже, куди я йду.

Я нікуди не дивилася, нічого не бачила. Просто йшла, спотикаючись, і сама не знала, куди йду.

І раптом на щось наштовхнулася.

— Марґарет! Марґарет!

Я так змерзла, що й не злякалася. Обличчя задубіло так, що я не змогла належним чином відреагувати на несподівану появу височенної та широченної постаті, закутаної у схожу на тент водонепроникну накидку.

Фігура ворухнулася, поклала обидві руки мені на плечі і злегка мене струснула.

— Марґарет!

Це був Аврелій.

— Ви тільки погляньте на себе! Ви ж синя від холоду! Мерщій ходімте зі мною!

Він узяв мене за руку і швидко повів за собою. Я мовчки спотикалася трохи позаду, аж поки ми не вийшли на дорогу, на якій стояла машина. Аврелій швиденько запхав мене всередину. Я почула, як зачиняються дверцята, як загуркотів двигун; відчула, як мої коліна й литки огорнув потік тепла.

Аврелій відкоркував термос і налив мені чашку апельсинового чаю.

— Пийте!

Я відсьорбнула. Чай був гарячий та солодкий.

— їжте!

Я вгризлася в бутерброд, що він його мені простягнув.

Сидячи у теплому авто, п'ючи гарячий чай і наминаючи бутерброди з курятиною, я нарешті відчула, як мені холодно. Мої зуби заторохтіли, мов кастаньєти, а тіло охопив несамовитий дрож.

— Господи! — тихенько вигукував Аврелій, подаючи мені один смачний бутерброд за іншим. — Який жах!

Нарешті їжа трохи привела мене до тями.

— Що ви тут робите, Аврелію?

— Я приїхав, щоб подарувати вам ось це, — відказав він і, простягти руку, взяв із заднього сидіння форму для випічки тортів.

Аврелій поклав її мені на коліна і, сяючи радістю, урочисто зняв кришку.

Усередині був торт.

Домашній торт.

А на ньому літерами з глазурі було написано:

З днем народження, Марґарет!

Якби мені не було так холодно, я б заплакала. Натомість — либонь, від поєднання торту з холодом, — зі мною стався напад балакучості. Незв'язні слова вискакували з мене, мовби крижані скалки, що відколюються від айсберга, який тане у теплу погоду. Нічний немелодійний спів, парк із завидющими очима, сестри-двійнята, дитинча-знайда, срібна ложечка…

— І вона навіть знає, де цей будинок, — белькотіла я змерзлими губами, поки Аврелій паперовими серветками витирав моє волосся, — ваш будинок, де колись жила місіс Лав. Вона подивилася у вікно, і місіс Лав здалася їй доброю бабусею з казки… Розумієте, до чого я веду?

Аврелій похитав головою.

— Але ж вона сказала мені…

— Вона збрехала вам, Аврелію! Коли ви прийшли до неї у своєму брунатному костюмі, вона збрехала вам. А недавно зізналася мені, що збрехала.

— Господи, твоя воля! — вигукнув велетень. — А як же ви дізналися про мій брунатний костюм? До речі, мені довелося вдати з себе журналіста!

Трохи згодом, уже усвідомивши сказане мною, Аврелій спитав:

— То, кажете, ложечка така, як у мене? І вона знає, де мій будинок?

— Вона ваша тітка, Аврелію. А Еммеліна — ваша мати.

Аврелій облишив моє волосся і кинув довгий погляд крізь вікно автомобіля на будинок удалині.