Діана Сеттерфілд - Тринадцята легенда

Аврелій відпустив мою руку, зняв рукавичку, і я відчула дотик його дивовижно холодної долоні на своєму чолі (мені здавалося, що надворі дуже жарко).

— Вам слід бути у ліжку, — мовив він.

Я смикнула Аврелія за рукав. Несильно, але відчутно. І він пішов за мною через парк — не пішов навіть, а плавно покотився, наче статуя на роликах.

Не пам'ятаю, як я брала у Джудіт ключі, але коли вже вони опинилися в мене, отже, я їх таки взяла. Здається, ми йшли довгими коридорами… але і цей епізод теж майже не зберігся у моїй пам'яті. Я пригадую якісь двері, але на тій картині, що виникає у моїй свідомості, вони розчиняються, як тільки ми до них підходимо, розчиняються самі собою і дуже повільно, чого в принципі не могло бути. Напевне, я їх відімкнула, але цей шматок реальності випав з моєї пам'яті.

Я погано пам'ятаю, що сталося того вечора в кімнаті Еммеліни. У моїй пам'яті збереглися лише уривки спогадів. Цілі смуги часу обвалилися і попадали одна на одну; якісь події прокручувались у свідомості з калейдоскопічною швидкістю. Спотворені обличчя раптом розросталися до страхітливо-велетенських розмірів; Еммеліна та Аврелій відлітали далеко до обрію і перетворювалися на ледь видимих маріонеток. Я ж сама була холоднокровно-спокійна, наче отупіла; мною володіла лише одна думка: незабаром з'явиться моя сестра.

Логіка та здоровий глузд допомогли мені розташувати послідовно ті видіння, що їх уривково і безладно, ніби уві сні, зафіксував мій розум.

Ми з Аврелієм увійшли до апартаментів Еммеліни. Товстий килим глушив відлуння наших кроків. Ми пройшли крізь кілька дверей, аж поки не опинилися у кімнаті з розчиненими дверима, що виходили у парк. У дверях спиною до нас стояла жінка із сивим волоссям. «Ля, ля-ля, ля-ля», — стиха мугикала вона. Це був саме той немелодійний фрагмент без початку і кінця, який переслідував мене відтоді, як я приїхала до Віди Вінтер: він заповз, як хробак, до моєї голови і сплутався там із вібраціями моєї сестри. А поруч зі мною стояв Аврелій і ждав, коли я відрекомендую його Еммеліні.

Але я втратила дар мови. Величезний всесвіт звівся у моїй голові до отого нестерпного завивання; час розтягнувся до розмірів однієї безкінечної секунди. Я стояла як громом прибита, неспроможна й слово вимовити. Потім піднесла руки, щоб затулити вуха й не чути цієї какофонії. І тут Аврелій, побачивши мій судомний жест, покликав мене.

— Марґарет!

Зачувши позаду незнайомий голос, Еммеліна обертається.

Заскочена зненацька, вона дивиться на нас із болем і страхом в очах. Її безгубий рот викривляється літерою О, але мугикання не припиняється, навпаки, — змінивши кілька разів тональність, переходить у несамовитий вереск, що ножем пронизує мою голову.

Шокований, Аврелій переводить погляд з мене на Еммеліну — і клякне від жаху, побачивши спотворене обличчя жінки, яка виявилася його матір'ю. Її крик ножицями розрізає повітря.

На якийсь час я наче осліпла й оглухла. Коли здатність чути й бачити знову повернулася до мене, я узріла на підлозі скорчену Еммеліну; вона вже не завиває, а хлипає. Аврелій стоїть біля неї навколішках. Її руки шкрябають його, і мені незрозуміло — чи то вона притягує його до себе, чи то відштовхує. Але він бере її за руку і тримає.

Рука до руки. Кров до крові.

Він — як моноліт зі смутку і печалі.

А в моїй голові — і досі отой нестерпний різкий звук.

То моя сестра… Моя сестра…

Усе поволі кудись зникає, і я опиняюся сама-одна посеред агонії шуму.

…Мені відомо, що трапилося потім, хоча сама я цього вже не пам'ятаю. Аврелій, зачувши кроки у коридорі, обережно опускає Еммеліну на підлогу. Чується здивований вигук: то Джудіт виявила пропажу своїх ключів. Поки вона ходила по дублікати — мабуть, до Моріса, — Аврелій гайнув до дверей в огорожі парку і зник.

Коли Джудіт нарешті заходить до кімнати, вона бачить на підлозі Еммеліну, потім стривожено скрикує і йде до мене.

Але я вже цього не чую й не бачу. Бо яскраве світло, яке виявилося моєю сестрою, обіймає мене, поглинає мене, позбавляє мене свідомості.

Нарешті.

Тривога, гостра і колюча, як погляд зелених очей міс Вінтер, пронизує мене, і я прокидаюся. Чиє ім'я вимовляла я уві сні? Хто роздягнув мене і поклав у ліжко? Чи бачили вони пляму на моєму боці? Чи здогадалися, що вона означає? Що сталося з Аврелієм? Чи не заподіяла я лиха Еммеліні? Мою совість, що поволі виходить зі сну, найдужче мучить видіння її нещасного спотвореного обличчя.