Діана Сеттерфілд - Тринадцята легенда

Отак було і цього разу. Цілий день на мене полювали різноманітні думки, спогади, почуття, випадкові і незв'язні уривки мого власного життя. Вони відволікали мене і заважали зосередитися на історії міс Вінтер.

Письменниця почала була щось розповідати, але зненацька перервалася й запитала:

— Ви мене слухаєте, міс Лі?

Від несподіванки я аж сіпнулася, виринула зі своїх фантазій і стала похапцем шукати відповідь. Слухала я її чи ні? Бозна. Саме тієї миті я навряд чи змогла б відразу переповісти те, про що вона щойно говорила, хоча я не мала сумніву, що десь у далекому куточку моєї пам'яті все це ретельно фіксується. Але коли Віда Вінтер своїм запитанням виштовхнула мене з марева спогадів, я перебувала у такій собі нічийній землі, у точці між точками. Поки ми дрімаємо на нейтральній смузі з непевним виразом обличчя, який сторонньому може здатися байдужним, наш розум демонструє здатність до найнеймовірнішого і викидає всілякі коники.

Розгубившись і не знаючи, що сказати, я довго дивилася на міс Вінтер, широко розкривши очі, а тим часом вона, помітно дратуючись, дедалі втрачала терпіння. Нарешті я вхопилася за першу більш-менш зв'язну фразу, яка спала мені на думку.

— А ви коли-небудь мали дитину, міс Вінтер?

— Господи Ісусе, оце так питаннячко! Звісно, що ні. Дівчинко, ви що, з глузду з'їхали?

— А Еммеліна?

— Ми ж із вами домовлялися! Ніяких забігань наперед! Жодних запитань!

Змінивши вираз обличчя на менш суворий, письменниця нахилилася і, вивчаючи мене поглядом, турботливо спитала:

— Ви часом не захворіли?

— Та начебто ні.

— Не знаю, але мені здається, що у вас неробочий настрій.

Це означало, що інтерв'ю закінчено.

Повернувшись до себе, я цілу годину нудилася, не знаючи, що робити, не відаючи, куди подітися від самої себе. Сіла була за стіл, узяла олівець, але настрою писати не було. Відчувши, що змерзла, пішла підкрутити обігрівач; трохи згодом мені стало жарко, і я скинула джемпер. Хотілося поніжитися у ванні, але гарячої води не було. Заварила какао, але всипала у нього забагато цукру — вийшов нудотно-солодкий. Може, книжку почитати? А який сенс? Он у бібліотеці всі полиці книжками заставлено. Мертві слова. Не дадуть вони мені ніякої розради, ніякої втіхи.

Вітер жбурнув у вікно жменю дощових крапель, і серце моє тьохнуло. Надвір! Ось куди мені зараз потрібно! І не просто до парку, а кудись далеко-далеко. Зараз. Негайно. Ген аж до мохових боліт.

Головна брама завжди замкнена, я це знала, але не мала ані найменшого, бажання просити Моріса відімкнути її. Натомість вирушила через парк до найвіддаленішої від будинку місцинки. Там були двері у стіні. Вони заросли плющем, і їх уже давно ніхто не відчиняв, тому мені довелося докласти чимало зусиль, розсуваючи зарості в пошуках клямки. Коли я потягла двері на себе і вони таки розчинилися, за ними виявилися ще густіші зарості плюща, крізь які я насилу пролізла, вибравшись з них геть розпатланою.

Раніш я вважала, що мені подобається дощ, але виявилося, що я погано його знаю. Я любила міський дощ — доброзичливий і вихований, «пом'якшений» міським кліматом, підігрітий міським теплом. Але тут, на торф'янику, дощ був жорстокий і злий, хльосткий від вітру і колючий від холоду. Шматочки льоду голками впивалися мені в обличчя, а пориви вітру штурхали мене у спину.

З днем народження!

У крамниці батько зазвичай діставав із — під столу мій подарунок, коли я спускалася вниз. Найчастіше подарунком була книжка чи декілька книжок, придбаних на аукціоні і підкладених до мого дня народження. Утім, це могла бути платівка, парфуми, картина… Удень, коли меншало роботи, батько загортав подарунок у папір, упіймавши момент, коли я виходила на пошту чи відлучалася до бібліотеки. В обідній час батько — сам, без матері — виходив купити вітальну картку, а потім, сидячи за столом, підписував її: З любов'ю — від мами і тата. І все це батько робив сам, сам-один. Сам ходив до булочної по торт. У якомусь потаємному місці в крамниці (я так і не дізналася, у якому саме, і це був один з нечисленних секретів, досі не розгаданих мною) він ховав свічку, яка вигулькувала зі своєї схованки щороку не мій день народження. Свічку запалювали, а потім я задмухувала її, зображуючи при цьому невимовну радість і захват. Після цієї процедури ми їли торт, пили чай і всідалися за каталоги, щоб спокійно перетравити з'їдене.

Я знала, яким випробуванням ставали для батька мої дні народження, коли я була малою. Зараз, коли я вже доросла, це набагато легше. Але тоді батькові доводилося ховати подарунки в сараї, причому не від мене, а від матері, яку дратував навіть їх вигляд. Неминучий головний біль був її ревно дотримуваним обрядом спомину, через який не можна було запросити до нас на мій день народження інших дітей; не можна було також розважитися походом до парку чи звіринцю — адже це б означало лишити матір саму. Іграшки, які мені дарували на день народження, були скромними і непоказними; торти ніколи не пеклися вдома, а купувалися, і перш ніж сховати їх у жерстянку до наступного дня, з них слід було видалити свічки та цукрову глазур.