Але він, скінчивши свою фразу, відвернувся, наче нічого не побачив, і знову заходився працювати.
Наступного ранку, коли ми з Амбросом сиділи в кухні й курили, я порушила нашу звичну тишу і сказала:
— Не здумай чіпати Еммеліну.
На його обличчі відбилося здивування.
— А я її й не чіпав..
— От і добре. І не чіпай.
Мені здалося, що тему вичерпано. Ми зробили ще по одній затяжці, і я була приготувалася знову впасти в мовчанку, як раптом Амброс сказав, видихнувши дим:
— Я й не збираюся чіпати Еммеліну.
Я почула його. Почула, що він сказав.
Я ще раз затягнулася, намагаючись не дивитися на нього, і повільно видихнула дим.
— А вона добріша за тебе, — докинув хлопець.
Не докуривши й половини цигарки, я загасила її. Потім швидко підійшла до дверей і розчинила їх.
У проході він затримався саме напроти мене. Я стояла з холодним виразом обличчя, втупившись поглядом у ґудзики його сорочки.
Амброс знервовано ковтнув, і його кадик сіпнувся: вгору-вниз.
— Будь і ти добрішою до мене, Аделіно, — замріяно промимрив він.
Розлючена, я звела на нього очі, збираючись пронизати його злим дотепом, немов кинджалом. Але ніжний вираз його обличчя вразив мене і… зупинив. На якусь мить я розгубилася.
Хлопець скористався моєю розгубленістю. Підвів руку і хотів був погладити мене по щоці.
Але я випередила його. Узяла і ляснула кулаком по руці, відбивши її.
Йому не було боляче. Я несильно його вдарила. Але спантеличила. Розчарувала.
І він пішов.
Без нього в кухні стало дуже самотньо. Хазяйка пішла. Назавжди. Джон пішов. А тепер навіть Амброс пішов.
«Я допоможу вам», — сказав колись він.
Але це було неможливо. Як він міг допомогти мені? Він же був іще хлопчина… Та й чи міг взагалі хто-небудь допомогти мені?..
* * *
Простирадло встеляло жовтогаряче волосся. Я по ньому ходила, і воно прилипало до моїх черевиків. Усі фарбовані пасма я обстригла; ті ріденькі жмути, що тулилися тепер до голови міс Вінтер, були зовсім сиві, майже білі.
Я зняла рушника і здмухнула обрізки волосся з її шиї.
— Дайте мені дзеркальце, — сказала Віда Вінтер.
Я подала їй люстерко.
З підстриженим волоссям міс Вінтер стала схожа на сивоголову дитину.
Вона незмигно дивилася у дзеркальце. Зустрівши власний погляд — тверезий, оцінний, відвертий, — письменниця довго-довго до себе приглядалася. Потім поклала люстерко на стіл склом донизу.
— Саме так я й хотіла. Спасибі вам, Марґарет.
Я пішла від неї, а коли повернулася до своєї кімнати, то замислилася про отого Амброса. Амброс і Аделіна?.. Амброс і Еммеліна?.. І раптом мені пригадався Аврелій, знайда, вдягнений у старомодну одежинку і запханий у торбину; пригадалася мені його ложечка у формі ангела і шматок сторінки з «Джейн Ейр». Я довго про все це думала, але так ні до чого і не додумалася.
Утім, дещо таки виринуло з далеких закутків моєї пам'яті. Я згадала слова Аврелія: «Хтось би взяв і просто розповів мені правду!». І до мене долетіло відлуння: «Розкажіть мені правду».
Хлопчина у брунатному костюмі. Тепер зрозуміло, чому в архіві «Бенбері Геральд» не збереглося того інтерв'ю, по яке приїздив до Йоркширу молодий репортер.
Бо то був зовсім не репортер.
То був Аврелій.
Наступного дня дощ розбудив мене: сьогодні, сьогодні, сьогодні… Це був заупокійний дзвін, який лише я могла чути. Здавалося, сутінки проникли мені в душу; я відчувала якусь вселенську втому і нудьгу. День мого народження. День моєї смерті.
Джудіт принесла на таці зі сніданком поштову вітальну картку від мого батька. На картці, як завжди, квіти, пишномовне поздоровлення і приписка. Батько сподівався, що у мене все гаразд. У нього теж усе гаразд. Роздобув для мене кілька книжок. Може, надіслати їх мені? Мати картку не підписала; за них обох підписався батько.
З любов'ю — від тата і мами.
Усе це неправда. Я знала це, батько теж це знав, але що ми могли змінити?..
Прийшла Джудіт.
— Міс Вінтер питається, чи не можна зараз…
Я заткнула картку під подушку, перш ніж служниця встигла її помітити.
— Можна, саме зараз можна, — відказала я, беручи олівець і записник.
— Ви добре виспалися? — поцікавилася міс Вінтер і додала: — Ви дуже бліда. Ви мало їсте.
— Я почуваюся добре, — запевнила я її, хоча почувалася я погано.
Увесь ранок я намагалася перебороти відчуття, ніби випадкові рештки однієї реальності намагаються крізь тріщини просочитися в реальність іншу. Таке враження часто виникає, коли ви починаєте читати нову книжку, щойно закривши попередню. Прочитаний твір відкладено, але його ідеї, теми, а подекуди й персонажі ще живуть у вашій свідомості, навіть у складках вашого одягу… Тож коли ви розгортаєте нову книжку, вони певний час іще залишаються з вами.
Читать дальше