Крістіна Клайн - Сирітський потяг

До цієї розгромної сварки з Діною Моллі планувала приїхати до Вівіан завтра, щоб розповісти про те, що дізналася в бібліотеці. Що ж, плани змінюються.

Вона пішла без бурхливих емоцій. Діна залишалася за зачиненими дверима своєї спальні, звідки кричав телевізор, а Ралф знічено пропонував допомогти Моллі з сумками, позичити їй двадцятку, відвезти кудись. Вона майже подякувала йому, майже обійняла, але в кінці просто гиркнула: «Ні, я сама, па», — і підштовхувала себе йти вперед думкою «це нарешті скінчилося, нарешті я пішла…»

Іноді повз неї з гуркотом проїжджає авто. Нині мертвий сезон, більшість автівок на дорозі — практичні «субару», десятитонні вантажівки або драндулети. Моллі вбрана у важку зимову куртку, бо, хоч тепер і травень, це, як-не-як, штат Мен. (І хтозна, можливо, їй доведеться в ній спати.) Вона залишила купи речей, з якими розбиратимуться Діна й Ралф, серед них — кілька огидних синтетичних светрів, які їй подарувала Діна на Різдво. Туди їм і дорога.

Моллі рахує кроки: лівою, правою, лівою, правою. Лівою, правою. Лівою, правою. Ліве плече болить, лямка врізається в кістку. Вона підстрибує на місці, щоб перемістити лямку. Тепер вона зіслизає. Чорт. Підстрибує ще раз. Вона — черепаха, що несе свій панцир. Джен Ейр, що продирається крізь болото. Індіанка-пенобскот під вагою каное. Звісно, ноша її важка — в сумках усе її майно.

Що ви берете з собою? Що залишаєте позаду?

Дивлячись поперед себе на темне синє небо, поборознене хмарами, Моллі торкається дармовисів на шиї. Ворон. Ведмідь. Риба.

Черепаха в неї на стегні.

Їй не треба багато.

І навіть, думає вона, якщо втратить ці дармовиси, то вони завжди будуть жити в її душі. Те, що важить, залишається, просочується крізь шкіру. Люди роблять собі тату, щоб мати постійне нагадування про те, що люблять, у що вірять чи чого бояться, і хоч вона ніколи не пошкодує про черепаху, їй не треба чорнила під шкірою, щоб пам’ятати минуле.

Вона й подумати не могла, що символи залишать такий глибокий слід.

Підходячи до будинку Вівіан, Моллі зиркає на телефон. Уже пізніше, ніж вона думала, — 8:54.

Флуоресцентна лампочка на ґанку, що висить під стелею, світиться тьмяним рожевим світлом. Решта будинку темна. Моллі скидає сумки на ґанок, якусь хвилину тре плечі, а тоді обходить його до тієї сторони, що звернута до моря, виглядаючи у вікнах ознаки життя. І знаходить: на другому поверсі з дальшого правого боку світяться два вікна. Це спальня Вівіан.

Моллі не певна, що робити далі. Вона не хоче злякати Вівіан, і тепер, прийшовши сюди, розуміє, що навіть дзвінок у двері в таку годину її злякає.

Отож вона вирішує зателефонувати. Дивлячись на вікно Вівіан, набирає номер.

— Алло! Хто це? — відповідає Вівіан через чотири дзвінки напруженим, занадто гучним голосом, наче звертається до когось далеко в морі.

— Привіт, Вівіан, це Моллі.

— Моллі? Це ти?

— Так, — відповідає вона, і в неї надламується голос. Вона глибоко вдихає. Не поспішай, зберігай спокій. — Вибачте, що турбую.

Вівіан з’являється у вікні, вбирає бордовий халат поверх нічної сорочки.

— У чому річ? У тебе все гаразд?

— Так, я…

— Господи, ти бачила, котра година? — питає Вівіан, крутячи телефонний шнур.

— Вибачте, що так пізно телефоную. Я просто… не знала, що ще зробити.

З іншого боку стоїть тиша, доки Вівіан обдумує почуте.

— Де ти? — питає вона нарешті, спираючись на підлокітник крісла.

— Я внизу. Себто надворі. Я боялася, що ви злякаєтеся, якщо почуєте дзвінок у двері.

— Ти де ?

— Тут. Я тут. Біля вашого будинку.

— Тут? Зараз? — Вівіан підводиться.

— Мені шкода. — А тоді Моллі стає несила стриматися й вона плаче. Сидіти на траві холодно, в неї болять плечі, Вівіан ошелешена, екскурсійний автобус більше не ходить, в гаражі темно й лячно, й вона не може придумати, куди ще могла б піти.

— Не плач, люба, не плач. Я зараз спущуся.

— Гаразд, — видихає Моллі. Опануй себе!

— Я кладу слухавку.

— Добре.

Крізь сльози Моллі дивиться, як Вівіан вертає слухавку на місце, щільніше закутується в халат й зав’язує його, пригладжує сріблясте волосся на потилиці. Коли Вівіан іде зі спальні, Моллі біжить до ґанку. Вона струшує головою, щоб прояснити думки, складає сумки в акуратну купку, витирає очі й носа футболкою.

За якусь мить Вівіан відчиняє двері. Вона стривожено переводить погляд з Моллі (яка усвідомлює, що, попри те, що витерла очі, напевно, розмазала туш по всьому обличчю) на об’ємні спортивні сумки й напхом напханий наплічник.