Крістіна Клайн - Сирітський потяг

Увечері третього дня я відчуваю на собі його погляд. У нього дивний вираз обличчя, наче він щось обчислює подумки. Нарешті він озивається:

— Що це в тебе на шиї? — І стає ясно, що він задумав.

— Він не коштовний, — відповідаю я.

— Схоже на срібло, — каже він, приглядаючись. — Потьмяніле.

Серце тьохкає в моїх грудях.

— Це олово.

— Дай гляну.

Містер Ґрот підходить ближче, а тоді торкається рельєфного серця і складених долонь своїм брудним пальцем.

— Що це таке, якийсь язичницький символ?

Я не знаю, що таке «язичницький», але звучить неприємно.

— Напевно.

— Хто тобі його дав?

— Бабуня. — Це вперше я згадую при ньому свою сім’ю, і мені не подобається відчуття. Хочеться забрати слова назад. — Вона не вбачала в ньому цінності. Збиралася викинути.

Він нахмурюється.

— Дивний на вигляд — це точно. Навряд чи я зміг би його продати, якби й спробував.

Містер Ґрот увесь час до мене говорить — коли я висмикую пір’я з курки, коли смажу картоплю на печі, коли сиджу біля комина у вітальні, тримаючи на колінах дитя. Він розказує мені про свою сім’ю, як у розпалі якоїсь сварки його брат убив їхнього батька, коли містерові Ґроту було шістнадцять, і він утік з дому й більше не повернувся. Приблизно тоді він познайомився з місіс Ґрот, і Гаролд народився ще до того, як їм виповнилося по вісімнадцять. Власне, вони пошлюбилися тільки тоді, коли вже мали повну хату дітей. Він каже, що йому лише того хочеться, що рибалити й полювати, але доводиться годувати й одягати всіх цих малих. Бачить Бог, він жодного з них не хотів. Бачить Бог, він боїться, що може розізлитися так, що заподіє їм шкоду.

Минають тижні, надворі теплішає, і він дедалі частіше просиджує допізна на ґанку, все щось обстругуючи, поставивши поруч пляшку віскі, і завжди запрошує мене приєднатися. У темряві він розповідає мені більше, ніж мені хотілося б знати. Вони з місіс Ґрот уже й словом не перекидаються, каже він. Вона ненавидить балачки, але любить секс. Та йому огидно до неї торкатися — вона не завдає собі клопоту митися й на ній завжди висить дитина. Він додає: «Треба було мені взяти собі за дружину когось такого, як ти, Дороті. Ти мене не загнала б отак у пастку, правда?» Йому до вподоби моє руде волосся. «Знаєш, як кажуть: хочеш біду — знайди собі руду». Перша дівчина, яку він поцілував, мала руді коси, але це було давно, коли він іще був молодий і вродливий.

— Здивована, що я був вродливий? І я колись був хлопчиком. Мені тепер лише двадцять чотири.

Він ніколи не любив своєї дружини, каже він.

Клич мене Джералдом, каже він.

Я знаю, що містерові Ґроту не варто було б мені всього цього розповідати. Мені лише десять років.

Діти скімлять, наче поранені цуценята, й туляться одне до одного, шукаючи розради. Вони не граються, як звичайні діти, не бігають і не стрибають. Їхні носи завжди повні зелених шмарклів, а очі сльозяться. Я ходжу по будинку, наче броньований жук, глуха до гострого язика місіс Ґрот, скигління Гаролда, плачу Джералда-молодшого, який ніколи в житті не задовольнить своєї палкої потреби бути на руках. На моїх очах Мейбел перетворюється на журливу дівчинку, надміру свідому того, яка на ній лежить ноша, як з нею неправильно обходяться і яка сумна доля на неї чекає. Я витрачаю всі сили на те, щоб дотримуватися чистоти, щоб зранку вставати і йти до школи.

Лежачи вночі на матраці під час зливи, відчуваючи, як металеві пружини штрикають мене з-під тонкої тканини, як вода крапає на лице, як порожньо в шлунку, я згадую якийсь день на «Агнес Пауліні», коли йшов дощ і всіх нудило від морської хвороби, і мій тато намагався нас, дітей, відволікти від страждань, сказавши заплющити очі й уявити бездоганний день. Це було три роки тому, коли мені було сім, але те, що я собі тоді уявила, й досі добре пам’ятаю. Я уявила, що стоїть недільне пообіддя і я йду провідати бабуню в її затишному будинку за містом. Дорогою, перелізаючи через кам’яні стіни та перебрідаючи поля дикої трави, що колишеться на вітрі, як море, я відчуваю пряний запах диму з торф’яних згарищ і слухаю трелі дроздів та іволг. Удалині я бачу будиночок під стріхою із потинькованими набіло стінами, горщиками з червоною геранню, що цвітуть на підвіконні, бабусин міцний чорний велосипед, приставлений до воріт, біля паркану, де густими синіми кетягами висить ожина й терен.

Усередині в печі готується гуска, і чорно-білий песик, Монті, сидить під столом, чекаючи об’їдків. Дідусь пішов на річку ловити форель власноруч зробленою вудкою або полювати на куріпку чи тетерю. Тож ми з бабусею на кілька годин залишаємося вдвох.