Ірен Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

…З того дня, коли перша нитка, намотана на уток пройшлася зигзагом крізь щільні ґрати вертикальної основи, за роботою невідлучно спостерігала Мелі Страйзен.

За допомогою вірної Ґави, вона щоранку приповзала до будинку Маклейнів з кошиком домашньої випічки і сиділа до вечора в кутку майстерні, заворожено дивлячись, як в рамці, схожій на медовий стільник без меду — поволі наростає її оновлений гобелен…

Дні і тижні падали у вовну безшумно, зникали, залишаючи по собі кілька сплетених і сотні розпущених рядів.

А розпускати доводилося часто.

Частіше, ніж залишати зроблене.

Здебільшого вони мовчали, заворожені ритмом роботи.

— Ти — незакріплена нитка, — одного разу сказала місіс Страйзен.

І на здивований погляд Ліки, пояснила:

— Коли ти починала ткати — найпершу нитку ти міцно прив’язала до основної аби вона не висоталась, чи не так? Сама ж ти не прив’язана ні до чого. Потягни — і ти висмикнешся з полотна, яким би щільним воно не здавалося. Тобі чогось бракує.

Вона не відповідала — просто вплітала монологи старої пані в орнамент і їй здавалося, що тоді робота йде легше, а вона дуже близька до розв’язки зашифрованого в ньому послання.

— Зі мною було те саме, хоча я міцно прив’язана до цієї землі — іншої не знаю. А хотілося б. Все ж таки мій батько — з твоїх країв. Я мало що розуміла в його житті. То була якась фантасмагорія. Під час другої світової війни він командував якоюсь «сотнею» котра, за його словами, боролася «на два фронти — проти Сталіна і Гітлера». А наприкінці ті, хто вцілів, випадково натрапили на американське військо і довоювали разом із ним.

Мати разом зі мною (мені тоді було п’ять) подалася на пошуки батька і потрапила до «розподільчого пересилочного табору». Батько знайшов її випадково. Умовив не повертатися. І вони разом з американцями приїхали сюди. Адже, як казав батько, шляху назад не було. Але докладніше про все це я не знаю і шкодую, що не розпитала. Певно, це була дивовижна історія війни і кохання…

На Манхеттені батько побачив зруйнований будинок, знайшов земляків — тих, з ким воював. Купили руїну за копійки і відремонтували. Хлопці були рукасті, скучили за роботою — лялечку зробили. Почали здавати житло. Згодом тато купив ще один дім, а потім ще. До мого сімнадцятиліття ми мали десять будинків на Манхеттені. І зараз маємо — це нині спадок моїх дітей. Я вдало вийшла заміж, як уже казала, за шотландця з графства Россшир. Його батько був першим купажистом в Тейні. Є таке містечко в північній Шотландії. Там віскі виробляють. Мій чоловік розвинув «діжковий бізнес» тут, в Америці. Адже якість віскі залежить від якості діжок. Але мова не про це… Про «вузлик». Так от. У моєї матері цього вузлика не було! Сумувала за батьківщиною, вишивала сорочки — чорним та червоним, співала, залучала до церкви. А скільки разів намагалася зісватати «за свого»! Навіть був один такий… Навіжений. Але для мене «своїми» стали інші. Це природно. А от почула, як ти про чорнобривці сказала — і горло перехопило. І нема на те ради! Певно, у матері так само стискало. Тому скажу тобі так: якщо немає того вузлика — зав’яжи його сама, поки не пізно! Тут тепер твій дім. Тут тебе люблять. А то залишишся сліпою на віки вічні…

Сказала — «сліпа» і Ліка з подивом побачила те, що раніше не помічала, хоча перемальовувала картину безліч разів: гобеленова принцеса, що скаче на конику в оточенні вершників — незряча! А очі — відкриті. І зіниці є. А — сліпа вона! Сліпа!

Обійняла, закружляла Мелі по майстрені.

Сліпа принцеса, сліпа!

І тепер стало зрозумілим, чому дзеркальце у верхньому кутку гобелену — чорне.

Адже — не потрібне їй. Не потрібне!

Що хотіли сказати цим давні нащадки вікінгів?!

Куди скаче піктська воїтельниця, на кого полює, від кого тікає, від кого обороняється? Так і кортить увійти в полотно, поговорити з принцесою на конику.

Чи не страшно їй?

Не холодно?

Чи боїться смерті?

Що рухає нею, які сили, яка віра? У що?!

— …шкода мені тебе, — знизує плечима місіс Страйзен і веде далі свою нескінченну пісню. — І взагалі — людей шкода. Тому що людина… закінчується. Але люди про це не думають. Особливо, коли заходять до ресторану і можуть поїсти на тисячу баксів. Або — на три. Замовляють Fleurburger. Це такий собі гамбургер від Юбера Келлера — нічого особливого… І от що цікаво: цей Fleurburger не закінчується, адже рецепт запатентовано на все подальше майбутнє, а людина, що його замовила — закінчується, скільки б не їла і не пила. Таке воно, людське життя. Рветьтся, мов нитка. Наштовхується на вертикальну перепону, впирається, шукає вихід. От ти тій нитці вихід даєш, адже уток у твоїх руках — за ним нитка йде. А людині що робити? Хто її довкола біди чи небезпеки обведе? Та ще й шлях вкаже, мовляв: зараз важко, а в кінці — побачиш, який візерунок сплететься! Якби знати — який саме… А коли починаєш хоч щось розуміти — тут і край твоїй ниточці настає. Тому і важливо — гарно почати. Щоби нитка не висмикнулась. Адже вийде, як на моєму гобелені: і п’ятисот років не проминуло, як увесь малюнок — бикові під хвіст.