Ірен Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

У повітрі витала атмосфера чуттєвості. Всі, хто йшов у парі, час від часу зливалися в пристрасному поцілунку.

Любов підсолоджувала їм сприйняття світу, подвоювала зір і слух, змушувала підкріплювати якесь гарне видовище — зблиски феєрверків чи сплеск музики — цією зворушливою і почасти несвідомою дією.

Я подумав, що востаннє цілував Марину чи не місяць тому.

І це не пов’язувалось із жодним зовнішнім романтичним подразником.

Чи хотів би я бачити її поруч, аби впевнитись, що я ще живий і що якесь гарне видовище може викликати у мене таке саме бажання, як у інших? Не впевнений…

Набережна калейдоскопічно мінилася в моїх очах і невдовзі вже дратувала своєю мерехтливою одноманітністю. Все було так само, як на будь-якому курорті, з поправкою на відсутність галасливої музичної попси і задушливого запаху шашликів.

Я брів серед збудженої юрми, вдивляючись у кожне жіноче обличчя і дослухаючись до голосів, мов пес.

Можна було б сказати, що брів серед загального піднесення по горло в своїй вселенській печалі, якби це дійсно була печаль у чистому вигляді. Якби вона не була посилена щедрими порціями віскі, випитими нагорі.

Важкі напої завжди викликали у мене смуток.

Не можу сказати, що цей смуток був пов’язаний з конкретним образом.

Той образ зберігався на дні пам’яті напівзатертим, як і світлина, що лежала в кишені. Вдивляючись в обличчя, ловив себе на думці, що серед тисячі зустрічних виглядаю рудоволосу «царівну-жабку» з опущеними на півщоки віями, а не статурну білявку з різкою американською вимовою. Такій не підкинеш ключі з ідіотським запитанням:

— Це — ваші?

Але «жабок» тут не водилося. І прийомчики мої відгонили нафталіном.

Набережна кишіла засмаглими білявками, мов океанська поверхня салакою.

Остаточно заблукавши в миготінні набережних вогнів, я взяв таксі і менш ніж за п’ять хвилин опинився перед парканом «gated community», замаскованим диким виноградом і уквітчаним геометрично підстриженими кущами.

Перед входом в цю «святая святих» стояла будка, за скляним віконцем якої виднів силует в рудій уніформі.

Таксист запитально глянув на мене, мовляв, чи є в мене дозвіл їхати далі?

З будки до нас вийшов охоронець, на ходу одягаючи на лису голову кашкет.

Відпустивши авто, я попрямував назустріч.

— Я вас слухаю, містере! — поважно промовив охоронець.

— Мені потрібно до помешкання містера Маклейна, — сказав я, роблячи крок до брами.

Охоронець зробив крок у той самий бік.

— Вас запрошували? — незворушним тоном запитав він.

— Так! — незворушно збрехав я.

— Ходімте зі мною, — сказав охоронець. — Я маю це з’ясувати.

Він кивнув на свою будку, запрошуючи мене підійти до віконця.

Я знизав плечима: не битися ж з ним!

Почекав доки він зайде на свій пост.

— Будь ласка, назвіться, — попросив охоронець, виглядаючи з віконця.

Я назвався.

Охоронець розгорнув перед своїм носом велику, я б сказав «амбарну» книгу і почав водити по ній грубезним пальцем. Переглянувши у такий спосіб кілька сторінок, він з переможним виглядом поглянув на мене:

— Вас немає в списку. Ані на сьогодні, ані на вчора, ані на завтра!

Охоронці вони і в Африці охоронці, подумки посміхнувся я.

— Погано шукаєте…

Вся ця процедура і вигляд респектабельної «зони» здійняла в мені маленьку хвильку злості до того, що я ненавидів всією душею: умовностей і розкоші.

Цікаво, подумав, а чи замовляють вони на свої вілли піцу «Луї Тринадцятий»?!

— Зачекайте!

Охоронець щільно зачинив віконце, взявся за телефонну слухавку, і, набираючи номер, підвівся зі стільця, ніби телефонував президенту.

Я відійшов, закурив, уявляючи, що може відбутися на тому кінці дроту, коли вони почують моє ім’я.

Бачив, як охоронець кілька разів кивнув невидимому співбесіднику і поклав слухавку.

Відсунув рамку віконця і спокійно сказав:

— Зараз до вас вийдуть…

Отже, ніхто не збирався падати мені на груди і запрошувати на заборонену для смертних територію.

Я сів на бордюр, струшуючи попіл на нічні фіалки.

Уявлення про те, як місіс Маклейн виходить або краще — виїжджає — з цієї брами за покупками і веде невимушені балачки з цим охоронцем, додала до мого нинішнього стану певну дозу роздратування.

Подумав, що коли вона вийде, у мене не буде сил стримати його і я висловлю те, що давно вже було поховане на дні тієї клятої шафи: чи не краще було б з’ясувати все одразу, а не тікати світ за очі того нещасливого для нас обох дня?