Рут Хоган - Хранитель забутих речей

Аліса прийшла забрати дитячу парасольку, білу з червоними сердечками.

— Насправді я її не губила, — пояснила вона, — й я не можу бути абсолютно певна, що її призначено саме для мене…

Саншайн схопила парасольку, яка вже лежала на столі, і передала її Алісі.

— Так і є, — просто підтвердила вона.

Утім, Лора зауважила, судячи з виразу неприхованого обожнювання, з яким її подруга дивилася на Алісу, Саншайн, не замислюючись, віддала б своїй новій знайомій усе родинне срібло і Падую на додачу.

Аліса взяла парасольку і ніжно погладила її складки.

— Це сталося під час моєї першої подорожі до Америки, — розповіла дівчинка. — Мама взяла мене до Нью-Йорка. Для неї це був іще один робочий вихідний. Мама працювала редактором журналу мод, і їй призначили інтерв’ю з перспективним дизайнером, який мав шанси стати зіркою на нью-йоркському модному небосхилі. Як виявилося, він таки став. Але все, що про нього пам’ятаю я, це те, з якою огидою він глянув на мене, мов я щойно втекла з лепрозорію. Очевидно, той чоловік терпіти не міг дітей.

— Які ще леп-зорі? — запитала Саншайн.

Аліса глянула на Лору, але потім вирішила усе пояснити сама.

— Це таке місце, куди в давні часи запроторювали людей, що страждали від тяжкої недуги, у них навіть пальці на руках і ногах відпадали.

Лора готова була закластися на кругленьку суму, що наступні п’ять хвилин Саншайн перераховуватиме пальці Аліси. Слава Богу, та була у сандалях.

— На прогулянки містом часу майже не залишилося, — вела далі Аліса, — але мати пообіцяла зводити мене до скульптури Аліси в Дивосвіті, що в Центральному парку. Пам’ятаю, я була в захваті. Думала, що скульптуру так назвали на мою честь.

Скинувши сандалі, вона занурила ноги в холодну траву. Саншайн старанно копіювала її рухи.

— Того дня дощило, мама вже запізнювалася на наступну зустріч, отож була не в найкращому гуморі, але я почувалася дуже щасливою, весело бігла попереду… А коли ми дійшли до скульптури, там стояв дещо дивний чорношкірий здоровань, із дредами й у величезних черевиках, він там роздавав парасольки. Здоровань присів біля мене, потис мені руку. Я досі пам’ятаю його обличчя. Така суміш доброти і печалі, а звали його Марвін.

Аліса допила чай і з підлітковою безпосередністю налила собі з чайника ще.

— Тоді моєю улюбленою казкою був «Велетень-себелюб» Оскара Вайлда. Марвін скидався на велетня, але він не був себелюбом. Він роздавав речі. Безплатні парасольки. Так чи так, коли мама застала мене з ним, вона відтягла мене геть. Якби ж лише це. Вона ображала його. Марвін намагався дати їй парасольку, а вона поводилась, як справжня сучка.

Саншайн здивовано підвела брови, коли почула це випадково зронене лайливе слово, та з вуст Аліси їй подобалася навіть лайка.

— Він промайнув у моєму житті лише на мить, але я ніколи не забуду його обличчя, коли мене відтягнули геть.

Вона важко зітхнула, а потім усміхнулася, бо їй спав на думку інший спогад:

— Я послала йому рукою поцілунок, і він спіймав його.

Дата на табличці парасольки збігалася з датою відвідин Алісою Центрального парку, крім того, парасольку знайшли на скульптурі. Ці деталі цілком вдовольнили Лору.

— Гадаю, вона справді призначалася для тебе.

— Я на це сподіваюся, — відповіла Аліса.

Решту дня Морква гарчав на повітку, а Саншайн торохтіла про свою нову подругу Алісу. Аліса вивчає в університеті англійську літературу та драму. Аліса захоплюється Девідом Бові, Марком Воланом і Бон Джові. А вже традиційну «любеньку чашечку чаю» витіснив варіант «будівельницький».

Того дня за пізньою вечерею Лора розповіла Фредді про їхню відвідувачку.

— Значить, працює, — сказав Фредді. — Я маю на увазі сайт. Це саме те, чого хотів Ентоні.

Лора похитала головою:

— Ні, не зовсім. Пам’ятаєш, що написано в листі? «Якщо вдасться зробити щасливою хоч одну людину, зцілити бодай одне розбите серце, це зробить усі мої речі безцінними». А цього я ще не зробила. Звісно, Аліса була рада знайти парасольку, але ми не можемо бути впевненими, що ця річ чимало для неї важить. А та дівчина, яка забрала резинку для волосся, взагалі за нею не тужила.

— Це лише початок, — зауважив Фредді, підводячись, щоб прогулятися перед сном з Морквою навколо повітки, — врешті-решт ми досягнемо мети.

Та якби ж то йшлося тільки про загублені речі! Після того як Саншайн розшифрувала її, підказка здавалася такою простою. Річ, із якої все почалося. Ентоні називав її «останньою ниткою, що зв’язувала його з Терезою», і коли він загубив ту річ у день смерті Терези, цю останню нитку було розірвано. Якщо медальйон з її першого причастя дійсно міг поєднати Терезу з Ентоні, де, милостивий Боже, їм його шукати? Фредді пропонував розмістити на сайті оголошення про загублену річ, яку розшукують, але вони навіть не знали, як цей медальйон виглядає чи де Ентоні його загубив, отож у них практично не було інформації, щоб сподіватися його знайти.