— «Бюро знахідок» Ентоні Пардью. Я чув про цю книжку. Здається, непогані історії. Але чому старий Брюс надіслав це мені?
Юніс узяла супровідну записку і прочитала її.
— Зі зловтіхи, — відповіла вона.
«Бомбардире, — прочитала вона, — прийми примірник цієї надуспішної книги з моєю подякою. Ти мав шанс, друзяко, але змарнував його!»
Бомбардир похитав головою:
— Навіть не уявляю, про що йдеться. Якби цей Пардью прислав нам рукопис, я б про це пам’ятав. Мабуть, Брюс переборщив з лаком для волосся. Зовсім запудрив собі мізки.
Юніс узяла книгу, погортала сторінки. Ім’я автора і назва книжки, немов два елементи цілого, викликали в неї спогади про… рукопис? Юніс напружила мозок, шукаючи відповіді, але це було, наче підстрибувати за яблуками, що ростуть надто високо: коли наміришся їх схопити, вони вислизають з пальців. Бейбі Джейн театрально зітхнула. З її тістечком вийшла затримка, а вона ж така слабка через голод. Юніс засміялась і скуйовдила оксамитові складки на мордочці.
— Оце ще принцеса! Трохи набереш вагу, і більше ніяких тістечок. Будеш мені бігати довкола парку, а при нагоді дістанеш шматочок селери. Якщо пощастить.
Бейбі Джейн з невимовним сумом подивилася на Юніс, глипнувши чорними очима-намистинками, обрамленими довгими віями. Це завжди спрацьовувало. Вона таки отримала своє тістечко.
Тільки-но Бейбі Джейн роззявила рота, щоб злизати смачнючі цятки крему, задзвонив телефон. Відтепер кожен телефонний дзвінок у їхньому офісі супроводжував владний гавкіт. Щойно обжившись тут, Бейбі Джейн швидко засвоїла навички менеджера. Зараз вона вибігла з буди, щоб поінформувати присутніх про дзвінок. Бомбардир відповів:
— Ма…
Хвилину він слухав. Юніс глянула на його обличчя й одразу ж зрозуміла, що новини погані. Бомбардир звівся на ноги.
— Ти хочеш, щоб я приїхав? Я виїжджаю просто зараз. Не переживай, мамо, звісно, жодних проблем.
Ішлося про Ґодфрі. Любого, доброго, дотепного, вихованого Ґодфрі, який потерпав від старечого недоумства. Він був, немов величний галеон з пошарпаними вітрилами, який не міг більше триматися свого курсу, залишений на милість першого-ліпшого шквалу чи шторму. Минулого місяця Ґодфрі одночасно затопив і підпалив будинок. Хотів набрати собі ванну, відкрутив кран і забув про це, спустився на перший поверх, щоб випрасувати свою футболку, і залишив увімкнуту праску на столі. А сам подався в село купити газету. Ґрейс повернулася з теплиці й побачила, що вода, яка протікала через кухню, загасила пожежу від праски. Не знала, сміятися чи плакати. Вона досі відмовлялася визнати, що їй потрібна допомога. Ґодфрі — її чоловік, і вона кохає його, як і обіцяла, — «в хворобі і в здоров’ї… поки смерть не розлучить нас». Вона не могла уявити його в будинку, де звичними складниками інтер’єру є крісла зі вбудованими суднами. А тепер… Цього разу Ґодфрі втік. Чи, точніше, він загубився. Після години безуспішних пошуків у селі Ґрейс побігла додому, щоб зателефонувати до поліції. Удома біля воріт вона зустріла вікарія, який дорогою до свого парафіянина побачив Ґодфрі в червоному береті Ґрейс, і той крокував посеред шляху з віником, піднятим за плечима, як гвинтівка. Ґодфрі казав, що повертається до своєї частини після вихідних.
Бомбардир зітхнув і поклав трубку.
— Поїхати з тобою чи тримати тут оборону разом з Бейбі Джейн? — запитала Юніс.
Бомбардир не встиг відповісти, як хтось подзвонив у двері.
Поршу не дуже схвилювала звістка про останню витівку її батька. Вона відмовилась їхати додому з братом, відмовилася надати хоч якусь підтримку чи допомогу матері. Бомбардир марно намагався зламати холодну кригу її байдужості.
— Це серйозно, сестро. Мама не може стежити за ним кожної хвилини вдень і вночі, а він небезпечний сам для себе. І хто знає, може, він небезпечний і для неї.
Порша роздивлялася свої нові яскраво-червоні нігті, нігті їй дуже подобалися. Вона навіть дала манікюрниці фунт на чай.
— Ну? І що ти очікуєш, щоб я зробила? Треба здати його в спеціальний будинок.
— Він удома. У своєму будинку, — прошепотіла Юніс.
— Ет, замовкни! Це не твоя справа.
— Принаймні грубіянити тут заборонено! — відрубав Бомбардир.
Діткнута зауваженням Бомбардира і глибоко в душі налякана хворобою свого батька, Порша, як завжди в таких ситуаціях, почала відповідати образами:
— Та ти безсердечний покидьку! Звісно, я хвилююся за нашого батька. Але говорю чесно. Якщо тато став небезпечний для себе й інших, то його треба замкнути. У мене хоч кишка не тонка вимовити це вголос. А ти, братику, завжди був безхребетний, завжди слухався татуся і матусю й ніколи не сперечався з ними, як я!
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу