Сергій Жадан - ДНК

Але що то я вже, як стара баба чи як Остапко за своїм шилом. Життя є, життя триває, треба дивитися в цей момент. І я дістала ту свою обдерту книжечку. Прочитала — «Алкоголі». Пам’ятаю Аполінера трохи зі школи, тут від самого початку малих французів учать, ким пишатися — художниками, поетами, композиторами. Певно, аби назавжди знали, хто вони, звідки й не були ніколи втраченими.

Книжка виглядала доста старою, потріпаною. Те, що в неї було здерто обкладинку, викликало особливий жаль і ніжність, я понесла її, як підбитого голуба чи цуценя, яке хтось не встиг втопити. Я йшла до Софії і не знати чого хотіла цю книгу їй показати. Потай я мріяла, що Софія запросить мене до себе на той її таємничий острів Нуармутьє, що я нарешті покину Париж, що сидітиму з нею коло моря, їстиму великі жовті яблука й читатиму їй уголос вірші Аполінера. А потім ми підемо гуляти й Софія покаже мені, яких вона тут набудувала будинків. Бо де таке бачено — змішувати в архітектурі стилі всіх країв, у яких довелося побувати? Химерні елементи китайського з гуцульським, одягненим на практичну французьку базу, — що найдивніше, ще й добре продавалися.

Свій власний будинок Софія теж збудувала сама, та ще й ім’я йому дала: СоМіЖа. Софія, Мішель, Жак. За власним іменем та іменами двох синів. Я не питала, чого вона забула там про чоловіка, того свого мсьє Удена, з котрим познайомилася аж у Китаї. Софія рідко згадувала про нього. Зате часто згадувала про справжню — як вона наголошувала — любов її життя. Такого собі художника Крістіана. Він жив на Сен-Жермені, але дуже часто подорожував. Закоханий був у все слов’янське, включно з нею, як жартувала Софія, хоча я певна — Софія не мала меж ні за віком, ні національністю, ні статтю. Власне, останнє мене дивно турбувало — якось Софія обмовилася про свою глибоку інтимну довіру до Марти Калитовської. То була її чи то секретарка, чи помічниця і, як з’ясувалося, була в Софію закохана. Я не могла наважитися спитати в неї, чи були вони парою — думка ця надто сильно саму мене бентежила. Але те, що Марта точно не була в захваті від Софіїних стосунків із яким-небудь Крістіаном, було мені природнім. Ніхто не хотів ділити.

— Крістіан був не ким-небудь! — наче прочитала мої думки Софія. — І навіть якщо він ніколи й не став великим художником, як йому мріялося, то те, як він виконував Шопена на фортепіано після сексу, поки я лежала в ліжку з кавою чи келихом шампанського… Деяких людей, Ґафі, роблять митцями прості речі. Те, як вони живуть свій кожен день. У Крістіанових малих моментах було стільки пристрасті, почування, надриву, якщо хочеш… Це була історія ревнощів, адюльтерів, прощань, навіть бійок, від’їздів і бурхливих примирень. Він був неймовірним коханцем…

(Тут я вмощувалася зручніше й розвішувала вуха щонайбільше, бо ж нічого ще в цьому не петрала, але дуже цікавилася.)

— Зрештою, нíчого тобі забивати голову моїми історіями. Мусиш мати свої. А то я вже буду почуватися старенькою бабцею в мемуарах. — Софія любила враз міняти тему, що часто викликало в мене затяжне розчарування. — Крім нашого хворого кохання, Крістіан почував страшенну любов до скульптур Архипенка. Власне, за тим, що наше українське походження збігалося, він і звернув перший раз увагу на мене.

— Архипенка? — мені це ім’я нічого не казало. Як, зрештою, і більшість інших українських імен, котрі спочатку називала Софія. Що ми самі про себе знаємо?

— Так. Неймовірного скульптора-кубіста. Дивно, що ти не знаєш про нього. То ти й моїх жартів про форму твоїх геометричних тістечок, виходить, не розуміла, то чого так сміялася?

Я червонію.

— А його, Архипенка, серед інших artistes russes, як вони нас досі називають, помітив сам Аполінер ще в 12-му. І полюбив як рідного брата. Навіть був написав передмови до каталогів двох його виставок у Німеччині, а відтак ще й натерпівся критики за таку прихильність, що, зрештою, було йому, як ти любиш казати, десь попри мешти. І Ґійом собі й надалі привселюдно захоплювався й аналізував роботи цього нашого дивного киянина…

І ось тепер — який знак — я знаходжу книгу ні когось іншого, а Аполінера!

Щоправда, Софію зараз цікавлять геть інші письмена.

— Ні, я таки маю прочитати тобі лист від Турина вголос! Зараз, зачекай, замовлю кави на балкон…

Софія набирає рецепцію, відтак нетерпляче дістає папір з конверта.

— Тобто, то навіть не лист Турина до мене, а лист до Турина самого Винниченка свого часу! Ходімо, будеш слухати.