Патриція Гайсміт - Талановитий містер Ріплі

За обідом — Том страшенно жалкував, що основною стравою був холодний ростбіф, неймовірно дорогий товар на італійських ринках — Мардж розпитувала його, в рази прискіпливіше за поліцію, про стан Дікі, коли він ще був у Римі. Вона зосередилась на десяти днях, які він провів разом із Дікі після повернення з Канн, і запитувала про все, що спадало на думку, від Ді Массімо — художника, з яким Дікі працював, до того, який у Дікі був апетит і о котрій годині він прокидався вранці.

— А як, по-твоєму, він ставився до мене? Скажи відверто, я готова це почути.

— Мені здається, що він дуже непокоївся через тебе, — серйозно почав Том. — Я думаю… розумієш, він опинився в одній із тих поширених ситуацій, коли чоловік, який боїться одружуватись, починає…

— Але я ж не просила його одружуватися зі мною! — запротестувала Мардж.

— Я знаю, але… — Том насилу продовжував, хоч самого мало не вивертало від цієї теми. — Іншими словами, він боявся відповідальності, яку ти нав’язувала йому своєю надмірною увагою. Я думаю, він хотів, аби ваші стосунки були не такими тісними. — Він сказав їй усе й не сказав нічого.

Якийсь час Мардж дивилась на нього вже знайомим невидющим поглядом, тоді опанувала себе та хоробро сказала:

— Ну, тепер це все не має жодного значення. Мене хвилює тільки те, що Дікі міг скоїти з собою.

Її лють через те, що він ледь не всю зиму провів із Дікі, теж не мала жодного значення, подумав Том, адже Мардж спершу ніяк не хотіла в це повірити, а тепер у неї вже не було такої потреби. Том обережно запитав:

— Він часом не писав тобі, коли був у Палермо?

Вона похитала головою.

— Ні. А що?

— Мені цікаво, у якому він тоді був стані. А ти писала йому?

Мардж якусь мить вагалась.

— Так… правду кажучи, я йому писала.

— Якого листа? Я питаю лише тому, що неприязний лист міг тоді погано на нього вплинути.

— Ой… мені важко сказати, який то був лист. Досить дружній, гадаю. Я повідомила його про своє повернення до Америки. — Вона глянула на нього широко розплющеними очима.

Том задоволено споглядав її обличчя, його тішило, коли хтось інший ніяковів, намагаючись приховати брехню. Насправді ж вона надіслала йому огидного листа про те, що розказала поліції, ніби вони з Дікі нерозлийвода.

— Тоді, мабуть, це неважливо, — із награною люб’язністю відказав Том і відкинувся на спинку крісла.

Якийсь час обоє мовчали, тоді Том запитав її про книжку, видавця і скільки ще їй залишалося до закінчення. Мардж відповідала з ентузіазмом. Тому подумалось: якби зараз біля неї був Дікі, а книжку видали до наступної зими, її, напевне, розірвало б від щастя. Лусь — і її вже нема.

— Як гадаєш, може, мені самому проявити ініціативу й поговорити з містером Ґрінліфом? — запитав він. — Я залюбки поїхав би до Рима… — Не так уже й залюбки, спохопився Том, коли пригадав, що в Римі кишіло людьми, які знали його під іменем Дікі Ґрінліфа. — Чи, може, він захоче приїхати сюди? Він міг би зупинитися у мене. Де він мешкає у Римі?

— У якихось американських друзів, які мають велику квартиру. Здається, їхнє прізвище Норсап, а мешкають вони на Віа Кватро-Новембре. Думаю, буде краще, якщо ти запросиш його сюди. Я напишу тобі адресу.

— Це гарна ідея. Він мене недолюблює, правда?

Мардж легенько посміхнулась.

— Правду кажучи, таки недолюблює. Але я думаю, що він занадто суворий до тебе, зважаючи на обставини. Напевне він думає, що ти тягнув з Дікі гроші.

— Е ні, такого не було. Мені шкода, що я не зміг переконати Дікі повернутися до Америки, але все це я йому вже пояснив. Щойно дізнавшись про зникнення Дікі, я написав йому такого люб’язного листа, якого тільки міг. Невже це нічим не допомогло?

— Сумніваюся, але… Ой, мені дуже прикро, Томе! Усе полилося на цю чудову скатертину! — Мардж перекинула свій келих з мартіні й незграбно витирала пляму серветкою.

Том поквапився принести з кухні вологу ганчірку.

— Нічого страшного, — сказав він, дивлячись, як попри всі його старання дерев’яним столом розповзається біла пляма. Начхати на скатертину, йому було шкода гарного стола.

— Мені так прикро, вибач, — далі торочила Мардж.

Том ненавидів її. Раптом йому пригадався її ліфчик, що звисав з підвіконня у Монджибелло. Сьогодні, якщо він запропонує їй залишитись, вона порозвішує свою білизну на його кріслах. Ця думка була нестерпною, та він витиснув із себе посмішку.

— Сподіваюся, ти удостоїш мене такої честі й погодишся заночувати в мене. Не в моєму ліжку, — зі смішком додав він. — Нагорі є дві кімнати, можеш заночувати в котрійсь із них.