Патриція Гайсміт - Талановитий містер Ріплі

— Справді? — здивувався Том. Він теж пам’ятав того стюарда — опецькуватий неповороткий роззява, який упустив його полотняну сумку, намагаючись втримати її під пахвою. — А хіба Фредді вбили не через кілька годин після того, як він пішов від Дікі? — ні з того ні з сього запитав Том.

— Ні. Лікарі не можуть визначити точного часу, але й у Дікі немає алібі, тому що він, без сумніву, був сам. Не щастить йому останнім часом.

— Вони ж насправді не думають, що Дікі міг убити Фредді?

— Вони не кажуть цього вголос, але напевне підозрюють. Поліція, звісно ж, не може без жодних доказів звинувачувати у вбивстві громадянина Америки, утім, зважаючи на відсутність підозрюваних і те, що Дікі зненацька зник… Та ще й управителька будинку, в якому він винаймав квартиру, сказала, що Фредді питав у неї, з ким мешкав Дікі, й виглядав таким розлюченим, ніби вони з Дікі посварилися. Він питав її, чи Дікі жив сам.

Том насупився.

— З чого б це?

— І гадки не маю. Італійська мова Фредді бажала кращого, тож може бути, що жінка не так його зрозуміла. Що б там не було, але вже той факт, що Фредді був злий, не на користь Дікі.

Том підвів брови.

— А я б сказав, що це не на користь Фредді. Може, Дікі й зовсім не лютував. — Він був цілком спокійний, адже бачив, що Мардж нічогісінько не запідозрила. — Я б не переймався через це, доки не з’являться якісь конкретні докази. Нічого важливого, як на мене. — Він долив їй мартіні. — Стосовно Африки — поліція вже шукала його в Танжері? Пригадую, Дікі казав, що хотів би туди поїхати.

— Думаю, вони всюди підняли поліцію на ноги. Як на мене, то їм варто було б попросити допомоги у французької поліції. Французи збіса добре розгадують такі загадки. Але вони, певна річ, не можуть. Ми ж в Італії, — додала вона, і Том уперше почув тривожні нотки в її голосі.

— Пообідаємо в мене? — запитав Том. — Служниця поки що не пішла, тож можемо скористатися такою нагодою. — Він ще не встиг договорити, як до вітальні зайшла Анна та сповістила, що обід готовий.

— Чудово! — сказала Мардж. — Тим паче, що надворі трохи дощить.

— Pronta la collazione, signore [92] Обід готовий, синьйоре ( іт .). , — із посмішкою сказала Анна, розглядаючи Мардж. Том бачив, що вона упізнала її з фотографій у газетах.

— Ви з Уґо можете йти, якщо хочете. Дякую.

Анна повернулась на кухню — там були невеличкі двері, які виходили у провулок за домом — ними й користувалися служники. Том почув, як вона грюкає кавоваркою — навмисне, щоб затриматися довше та ще раз глянути на Мардж.

— Ви з Уґо? — перепитала Мардж. — Маєш двох служників?

— А, так, тут заведено наймати парами. Ти не повіриш, але я орендую цей будинок усього за п’ятдесят доларів на місяць, без опалення.

— Таки не повірю! Це ж майже так, як у Монджибелло!

— Чесне слово. Ціни на опалення, звісно ж, захмарні, та я здебільшого опалюю тільки свою спальню.

— Але тут теж не холодно.

— Ох, зараз я кочегарю на повну, усе заради тебе, — посміхнувся Том.

— Що ж трапилося? Невже одна з твоїх тіток померла й залишила тобі чималий спадок? — запитала Мардж, усе ще зачудована розкішшю будинку.

— Ні, просто я вирішив насолоджуватися життям стільки, наскільки мені вистачить грошей. Я казав тобі, що мені не вдалося отримати тієї роботи в Римі. Отож я залишаюся в Європі з двома тисячами доларів на рахунку, розтрачу їх до останнього цента, а тоді, без копійки за душею, повернуся до Америки й почну все спочатку. — У своєму листі він розповідав Мардж, що робота, яку він сподівався отримати, полягала в продажу в Європі американських слухових апаратів, але вирішив, що це йому не до снаги, та й той чоловік, який проводив співбесіду, сказав, що він не дуже підходить для такої роботи. Він також написав, що чоловік прийшов одразу після їхньої телефонної розмови, тому він і не зміг зустрітися з нею «В Анджело».

— Дві тисячі? Надовго не вистачить.

Вона намагалась з’ясувати, чи Дікі давав йому якісь гроші, подумав Том.

— До літа мав би протриматись, — буденно відказав Том. — До того ж вважаю, що я на це заслужив. Майже всю зиму я тинявся Італією, ніби циган, на всьому економлячи. Досить з мене.

— Де ти був цієї зими?

— Точно не з Томом, тобто не з Дікі, — він засміявся, збентежений власною обмовкою. — Ти, мабуть, думала, що ми були разом. Але я бачив його не частіше за тебе.

— Та ну, — протягнула Мардж. Вона говорила так, ніби вже трохи захмеліла.

Том налив ще два келихи мартіні.

— З винятком поїздки до Канн і двох днів у Римі, я більше не бачився з Дікі. — Це було не зовсім так, адже він сам раніше написав їй від імені Дікі, що після повернення з Канн «Том був з ним» у Римі кілька днів, але зараз, віч-на-віч із Мардж, йому було соромно визнавати, що вони з Дікі провели разом так багато часу та вкотре підтверджувати її підозри про їхні з Дікі стосунки, які вона кинула йому в обличчя в одному зі своїх листів. Він прикусив язика, присоромлений власною слабкодухістю.