Патриція Гайсміт - Талановитий містер Ріплі

— Дікі!

— Фредді! — гукнув Дікі. — Що ти тут робиш?

— Приїхав навідати тебе! І сім’ю Чеккі. Я зупинюся у них на кілька днів.

— Пречудово! Я їду з другом до Неаполя. Томе? — Дікі жестом підкликав Тома й познайомив їх.

Американця звали Фредді Майлз. Він здався Томові потворним. Том ненавидів руде волосся, особливо такого морквяного відтінку, та ще й у поєднанні з блідою шкірою та веснянками. У Фредді були великі рудувато-карі очі, які, здавалося, постійно смикалися, а ще він начебто косив очима або ж навмисне не дивився на свого співрозмовника. До того ж Фредді був досить огрядний. Том відвернувся від нього, чекаючи, коли Дікі закінчить їхню розмову. Том бачив, що вони затримували автобус. Дікі та Фредді говорили про катання на лижах, домовлялися зустрітися у грудні в якомусь місті, про яке Том ніколи не чув.

— До другого числа в Кортіні [13] Кортіна д’Ампеццо — італійське місто, відомий гірськолижний курорт у Доломітових Альпах. нас збереться не менше п’ятнадцяти, — сказав Фредді. — Нічогенька компанія, гучні вечірки, як і минулого року! Три тижні, якщо нам вистачить грошей!

— Це якщо ми здужаємо! — відказав Дікі. — Ну, побачимось пізніше!

Том слідом за Дікі зайшов до автобуса. Усі місця були зайняті, тож їм довелося втиснутися поміж сухоребрим спітнілим чолов’ягою, від якого тхнуло, і двома старими селянками, від яких тхнуло ще гірше. На виїзді з містечка Дікі пригадав, що Мардж мала, як звично, прийти до нього на ланч, бо вчора вони припустили, що переїзд Тома затягнеться і їм доведеться відмінити поїздку до Неаполя. Дікі гукнув водієві, щоб той зупинився. Пронизливо скреготнувши гальмами, автобус різко спинився, аж усі стоячі пасажири ледь не попадали, а Дікі вистромив голову у вікно та крикнув:

— Джино! Джино!

Маленький хлопчик, що вештався обіч дороги, підбіг до автобуса та вхопив купюру вартістю сто лір, яку йому простягнув Дікі. Дікі щось сказав йому італійською, малий гукнув: «Subito, signor!» [14] Миттю, синьйоре ( іт .). — і кинувся геть. Дікі подякував водієві, й автобус знову рушив.

— Я сказав йому, щоб передав Мардж, що ми повернемось сьогодні, але, мабуть, дуже пізно, — пояснив Дікі.

— Правильно.

Автобус висипав пасажирів на великій залюдненій площі Неаполя, де їх зусібіч оточили колісні візки з виноградом, інжиром, булочками й кавунами. Багатоголосо викрикували хлопчаки, пропонуючи їм придбати авторучки й механічні іграшки. Натовп розступився перед Дікі.

— Я знаю непогане місце, де ми можемо підобідати, — сказав він. — Справжня неаполітанська піцерія. Ти любиш піцу?

— Ще б пак.

Піцерія стояла на крутій і вузенькій вуличці, зовсім непридатній для автівок. Вхід було завішено довгими нитками, нанизаними намистинами, на кожному столику стояла карафка з вином, а загалом столиків було всього шість. Якраз підходяще місце, де можна сидіти годинами, попиваючи вино, й ніхто тебе не потурбує. Вони просиділи там до п’ятої, а тоді Дікі сказав, що час їм навідатись до Галереї [15] Галерея Умберто І — великий торговельний пасаж зі скляним дахом, розташований навпроти оперного театру Сан-Карло. . Дікі перепросив, що не встиг показати йому музей мистецтва, де виставлено оригінали картин да Вінчі та Ель Греко, але запевнив, що вони відвідають його іншим разом. Здебільшого Дікі говорив про Фредді Майлза, і ці балачки здавалися Тому такими ж нецікавими, як обличчя самого Фредді. Батько Фредді володів мережею готелів, а сам Фредді був драматургом — мабуть, удаваним, припустив Том, адже той написав усього дві п’єси й жодна з них не дісталась Бродвею. Фредді мав будинок у Кань-сюр-Мер, і Дікі перед своєю поїздкою до Італії кілька тижнів провів у нього.

— Ось це я й люблю, — захоплено сказав Дікі, коли вони сиділи в одному з кафе Галереї, — сидіти за столиком і дивитись на людей, що проходять повз них. Це якимось чином змінює погляд на життя. Англосакси припустилися великої помилки, коли не захотіли спостерігати за людьми зі столика на узбіччі.

Том кивнув. Він уже це чув. Він очікував від Дікі чогось ґрунтовного й оригінального. Дікі був красенем зі своєрідною зовнішністю — видовжене обличчя з гарними рисами, жваві розумні очі, горда постава й манери, і байдуже, у що він одягнений. Зараз на ньому були старі зношені сандалі та бруднуваті білі штани, та він поважно говорив щось італійською офіціанту, який приніс їм каву, і тримався так, наче вся Галерея належала йому.