Патриція Гайсміт - Талановитий містер Ріплі

— Чи не хотів би ти якось поїхати разом зі мною до Неаполя? — запитав Том. — Дорогою сюди мені не випало можливості роздивитися місто.

— Згода, — відказав Дікі. — Ми з Мардж збираємось туди в суботу по обіді. Ми вечеряємо там ледь не кожної суботи, а тоді дозволяємо собі повернутись назад на таксі або наймаємо візника. Можеш приєднатися до нас.

— Я б хотів поїхати вдень або серед тижня, щоб побачити місто, — сказав Том, сподіваючись здихатися присутності Мардж у цій поїздці. — Чи ти весь день зайнятий малюванням?

— Та ні. У понеділок, середу й суботу о дванадцятій звідси до Неаполя вирушає автобус. Гадаю, ми могли б поїхати завтра, якщо хочеш.

— Залюбки, — погодився Том, хоча й не був достеменно впевнений, що Дікі не запросить іще й Мардж. — Мардж католичка? — поцікавився Том, коли вони спускалися сходами.

— Та ще й яка! Десь півроку тому її навернув один італієць, у якого вона вклепалась. Але ж він умів плескати язиком! Він провів тут кілька місяців, відпочивав після травми, яку отримав під час катання на лижах. А після втрати Едуардо Мардж утішає себе, поринувши в його релігію.

— А мені чомусь здавалося, що вона закохана в тебе.

— У мене? Що за нісенітниці!

Коли вони вийшли на терасу, страви вже стояли на столі. Там навіть було ще свіженьке печиво з маслом, що його спекла Мардж.

— Ти знав у Нью-Йорку Віка Сіммонса? — звернувся Том до Дікі.

Він володів мистецьким салоном, у якому збиралися нью-йоркські художники, письменники й танцівники, але Дікі не знав його. Том назвав йому ще двох-трьох людей, однак знову безуспішно.

Том сподівався, що Мардж, випивши каву, піде, але вона залишилась. Коли дівчина на мить покинула терасу, Том сказав:

— Часом не хочеш повечеряти сьогодні в моєму готелі?

— Дякую за запрошення. О котрій?

— Може, о пів на восьму? Щоб мати час на кілька коктейлів перед вечерею. Зрештою, це за рахунок твого батька, — із посмішкою додав Том.

Дікі засміявся.

— Домовились, коктейлі та пляшечка хорошого вина. Мардж! — Дівчина якраз повернулася на терасу. — Сьогодні ми вечеряємо в «Мірамарі», нас пригощає мій татусь містер Ґрінліф!

Отже, Мардж теж вечеряла з ними, і Том не міг нічого з цим вдіяти. Як-не-як, за все платив батько Дікі.

Вечеря видалася непоганою, однак у присутності Мардж Том не міг говорити все, що хотів, і навіть не мав бажання сипати своїми звичними дотепами. Мардж була знайома з кількома відвідувачами ресторану й після вечері ґречно перепросила та з чашечкою кави пішла до іншого столика.

— Як довго плануєш залишатися? — запитав Дікі.

— Ну, принаймні ще тиждень, а може, й довше, — відказав Том.

— Справа в тому… — Вилиці Дікі злегка почервоніли. Вино суттєво покращило йому настрій. — Якщо надумаєш затриматися трохи довше, чом би тобі не перебратися до мене? Не бачу сенсу залишатися в готелі, хіба що тобі подобається тут мешкати.

— Щиро вдячний за пропозицію, — сказав Том.

— У кімнаті служниці, якої я тобі не показував, є ліжко. Ермелінда ночує в себе вдома. Упевнений, що ми знайдемо в домі ще якісь меблі для твоєї кімнати, якщо хочеш перебратися.

— Звісно ж, хочу. До речі, твій батько виділив мені шість сотень доларів на мої витрати і в мене ще залишилося близько п’яти сотень. Гадаю, нам обом не завадить трохи розважитись на ці гроші. Що скажеш?

— П’ять сотень! — вигукнув Дікі, наче ніколи в житті не бачив стільки грошей. — Та на них же можна придбати невелику автівку!

Том не мав чого додати до цієї ідеї. Він по-іншому уявляв собі розваги. Він хотів злітати до Парижа. Том помітив, що Мардж повертається до їхнього столика.

Наступного ранку він перебрався до Дікі.

Дікі з Ермеліндою поставили в одній із горішніх кімнат велику шафу й кілька стільців, а Дікі ще й почепив на стінах репродукції мозаїчних портретів із собору Святого Марка [12] Собор Святого Марка — головний собор Венеції, розташований на площі Святого Марка поряд із Палацом дожів. . Том допоміг Дікі занести нагору вузьке залізне ліжко, яке раніше стояло в кімнаті для служниці. Вони упоралися ще до полудня. В обох трохи паморочилося в голові від італійського вина, яке вони попивали за роботою.

— Ми все ще їдемо до Неаполя? — запитав Том.

— Аякже. — Дікі глянув на свій годинник. — Зараз лише чверть на дванадцяту. Ми ще встигнемо на автобус.

Вони прихопили з собою тільки куртки й Томову колекцію дорожніх чеків. Відтак дісталися до пошти, і якраз під’їхав автобус. Вони стояли біля дверцят і чекали, поки вийдуть пасажири. Раптом Дікі кинувся до одного з них, парубка з рудим волоссям, одягненого в яскраву спортивну сорочку. Той теж був американцем.