Патриція Гайсміт - Талановитий містер Ріплі

— Оплатив дорогу! Хто б міг подумати! Він, мабуть, у відчаї? — Дікі зачинив двері й залишився в номері.

— Він підійшов до мене в одному з барів у Нью-Йорку, — продовжив Том. — Я сказав, що ми з тобою ніколи не були близькими друзями, але він був упевнений, що я зможу тебе вмовити, якщо приїду сюди. Тож я пообіцяв, що спробую.

— А як він тебе знайшов?

— Через Шріверів. Я й сам їх добре не знаю, одначе… Вони запевнили твого батька, що я твій друг і зможу тебе переконати.

Обидва засміялися.

— Я не хочу, щоб ти думав, ніби я збираюся викачувати з твого батька гроші, — сказав Том. — Я сподіваюся незабаром знайти якусь роботу в Європі й повернути йому гроші за дорогу. Він придбав для мене квиток туди й назад.

— Ой, та не переймайся! Він запише ці гроші до витрат компанії «Бурк-Ґрінліф». Можу собі уявити, як тато підійшов до тебе в барі! До речі, який це був бар?

— «У Рауля». Насправді ж він побачив мене ще в «Зеленій клітці» і звідти пішов за мною. — Том розглядав обличчя Дікі, намагаючись зрозуміти, чи знайома йому назва «Зелена клітка», адже бар був досить відомим, але скидалося на те, що Дікі про нього не чув.

Вони спустилися до готельного бару, аби щось випити. Пили за здоров’я Герберта Річарда Ґрінліфа.

— До мене щойно дійшло, що сьогодні неділя, — сказав Дікі. — Мардж пішла до церкви. Ходімо до нас на обід. У неділю в нас завжди курка. Знаєш, стара американська традиція — їсти в неділю курку.

Дорогою Дікі хотів зайти до Мардж — раптом вона ще вдома. Вони піднялися кількома сходинками, що тулилися до крутої скелі та збігали до самісінької дороги, перетнули чийсь сад і знову піднялися сходами. Будинок Мардж був неохайною одноповерховою будівлею, до якої примикав занедбаний садочок. Посеред стежки, що вела до дверей, валялися кілька відер і садовий шланг, а на присутність тут жінки вказували яскраво-червоний купальник і ліфчик, що висіли на підвіконні. Крізь відчинене вікно Том побачив завалений усякою всячиною стіл і друкарську машинку.

— Привіт! — відчинивши двері, сказала Мардж. — Вітаю, Томе! Де ти пропадав увесь цей час?

Вона запропонувала їм щось випити, але виявила, що джину в її пляшці залишилося тільки на денці.

— Байдуже, ми все одно йдемо до мене на обід, — сказав Дікі. Він пройшов її спальнею-вітальнею так, наче був у себе вдома й сам частково тут мешкав. Схилився над горщиком, у якому росла якась крихітна рослинка, і ніжно торкнувся пальцем її листочків. — Том хоче розказати тобі щось дуже смішне, — сказав він. — Ну ж бо, розкажи їй, Томе.

Том перевів подих і почав свою історію. Він намагався зробити її дуже смішною, і Мардж реготала так, наче вже давно не чула нічого кумедного.

— Коли він зайшов за мною до «Рауля», я був готовий вискочити у вікно туалету! — Його язик плескав сам по собі, а він тим часом оцінював, наскільки високо його акції піднялися у Дікі та Мардж. Він читав це на їхніх обличчях.

Підйом на пагорб до будинку Дікі вже не здавався йому таким тривалим, як раніше. Смаковитий запах смаженої курки розлігся терасою. Дікі налив усім мартіні. Том прийняв душ, потім Дікі прийняв душ і, повернувшись на терасу, зробив собі коктейль точнісінько як минулого разу, от тільки зараз атмосфера була зовсім іншою.

Дікі примостився на плетеному кріслі й закинув ноги на бильце.

— Розкажи ще щось, — сказав він, посміхаючись. — Чим ти займаєшся? Ти, здається, казав, що хочеш знайти роботу.

— А що? Маєш на думці якусь роботу для мене?

— Та ні, навряд…

— Ох, я можу робити багато всього. Я можу бути камердинером у готелі, доглядати дітей, працювати бухгалтером… У мене поки що не дуже затребуваний талант до цифр. Скільки б я не випив, я завжди знаю, коли офіціант намагається мене обрахувати. Я вмію підробляти підписи, водити гвинтокрил, грати в кості, удавати з себе будь-кого, куховарити… а ще я можу з легкістю показати в нічному клубі «театр одного актора», якщо їхній артист раптом захворіє. Мені продовжувати? — Том нахилився вперед, перераховуючи свої таланти на пальцях. Він міг продовжувати нескінченно.

— Що це за «театр одного актора»? — поцікавився Дікі.

— Ну… — Том зірвався на ноги. — Ось такий, приміром. — Він став, уперся рукою в бік, одну ногу виставив уперед. — Це леді Ослівна випробовує американську підземку. Вона жодного разу не спускалася в метро навіть у Лондоні, але їй неодмінно закортіло зробити це в Америці. — Том показав пантоміму: пані спершу шукає монетку, а коли знаходить її, то виявляється, що вона не пролазить у щілину автомата. Тоді вона купує жетон і довго роздумує, якими сходами їй скористатися, потім лякається страшенного шуму й довгої поїздки без зупинок, а тоді знову метикує, як би то краще вибратися з цього місця (тієї миті на терасу вийшла Мардж і Дікі пояснив їй, що Том показує англійську леді в метро, але дівчина, здається, нічого не втямила й запитала: «Що-що?»), а тоді відчиняє двері, які могли бути хіба що дверима до чоловічої вбиральні, судячи з нажаханого виразу її обличчя. Відтак жіночці трапляються щораз нові перешкоди, аж її починає тіпати, жах дедалі наростає, а тоді вона втрачає свідомість. Том граційно впав на канапу-гойдалку.